Севілла перечекав, доки йому повернуть фотокартку й замовкне шепіт.
— Я сказав, що дельфін дуже розумний. Тепер хочу розповісти, як ми дійшли такого висновку. Перша ознака: вага мозку. В середньому мозок у дельфіна важить 1700 грамів, у людини — 1400 грамів, у шимпанзе — 350 грамів. Ці цифри дають змогу судити про здібності дельфіна, однак поки що важко достеменно їх визначити. Нині, здається, вже не застосовується зіставлення ваги мозку до загальної ваги тварини, що хотіли використати окремі дослідники, намагаючись зробити порівняльно-розумову класифікацію людини, дельфіна, мавпи й слона. Анатомічне вивчення переконливіше. Особливо, коли ми вивчаємо дельфіна. Його мозок, як і людський, комплексний, щільний і багатий на клітини. Вражає дивовижна схожість дельфінового головного мозку з людським, особливо високий розвиток мозочка та кори мозку.
Севілла замовк. Розмірковував, чи не варто з’ясувати, що таке мозочок та кора мозку? Глянув на Джеймсон. Вона принишкла і, примруживши очі, про щось думала, її більше не турбувало те, чи дохідливою мовою говорить лектор.
— Ще є одна підстава вірити в розум дельфіна, — говорив Севілла, — це його поведінка. Вам відомо, як багато розвелося океанаріумів у Сполучених Штатах, який великий успіх мають вистави за участю дельфінів. Коли вам бодай раз випадало бачити таку виставу, то погодитеся зі мною: в дельфінових штукарствах нема нічого спільного зі звичками циркової тварини. Остання є рабинею, її карають, коли вона виконує незадовільно, й заохочують за сумлінне виконання; вона є сліпцем, автоматично підкоряється людині, що її віддресирувала, й тільки їй. Дельфін також приймає заохочення, бо воно є елементом гри, зате не любить покарання. Він охоче виконує свої фіглі з будь-ким, аби тільки йому давали правильні сигнали. До того ж він розважається, любить працювати, втішається оплесками. Людина, що навчає дельфіна фіглям, — його друг, а не приборкувач. Наприклад, його вчать ловити зубами м’яч, виплигувати до половини свого зросту з води й дужим помахом шиї жбурляти м’яч у баскетбольний кошик, що над басейном. Як тільки дельфін збагне, чого від нього вимагають, не треба його підстьобувати, він сам виконує ці вправи. Виконує їх доти, доки не виправить свою помилку. Дельфін не тварина, яку дресирують, а атлет, що тренується. Переконатися, що дельфін — розумна тварина, можна ще й під час його розваг. Відомо, що дельфін зачаровано милується грою своїх малят. Поважність і пустощі, статечність і незграбність — отака суміш у його іграх. Але в цих іграх таїться щось інше. Якось молодий дельфін побачив, що, коли пеліканову пір’їнку кинути під кран, з якого тече вона до басейну, її підхоплює течія й несе до іншого берега, а він кидається навперейми їй. Тоді й радіє, що вигадав собі розвагу, й повторює цю гру багато разів. Молода самиця, вздрівши таке штукарство, намагається вдосконалити його. Вона не прикладає пір’їну до крана, а кидає її у вир, що його утворює течія. Впавши на воду, пір’їнка кружляє у водоверті, не зупиняється в центрі виру, а пливе за течією. Самиця перетинає шлях і ловить її. Молодий самець наслідує самицю. Відтак починають гратися разом. Одне кидає пір’їну у вир, а друге за кілька метрів чатує на неї. Відомо, що деякі комахи теж спільно виконують складні дії. Однак ці дії стереотипні, вони ніколи не вдосконалюються й не виникають з волі одного індивіда. А в порідді дельфінів один вигадує гру, інші її вдосконалюють і гуртом граються в неї. Тут спостерігається розумна творчість, організація колективної гри, наявність міцної уваги, такої рідкісної серед тваринного світу.
Севілла зробив паузу, вперше за всю лекцію затримав погляд на двох чи трьох вродливих обличчях, що давно впали йому в око. Він не тямився від захоплення темою лекції, але збагнув, що слід було розважитися перш як повести мову далі. «У цієї дівчини, — подумав він, глянувши на південку[4], — гарненький овал». Тієї ж миті дівчина повернула голову трохи праворуч, її тендітний профіль виділився на оббитій темним оксамитом стіні. Вона скоса зиркнула на Севіллу й поволі опустила повіки на чорні очі, наче сховала якийсь таємничий скарб. Вабило все: і її обличчя, й запальний погляд, і вміння повільно мружити оченята. «Справжня пустуня», — вдоволено подумав Севілла. Перерва в його виступі тривала недовго, однак, коли він став знову розповідати, відчув, що добре перепочив.
4
Вона не походила з Південних штатів, її прадід був італієць, чоловік огрядний, простий з виду, що розбагатів із своєї бакалії. Від нього вона й успадкувала обличчя мадонни і рафаелівську шию.