І Тяжка Ґреґорова рана, від якої він страждав понад місяць, — яблуко так і залишилось у нього в спині, як видима пам’ятка про ту пригоду, бо ніхто не зважувався виколупати його звідти, — навіть батькові, здавалось, нагадувала, що Грегор, незважаючи на свій теперішній жалюгідний і бридкий вигляд, все ж таки член родини і його не можна трактувати як ворога, а навпаки, закони родини вимагають проковтнути огиду й терпіти, тільки терпіти.
І хоча Ґреґор через свою рану, мабуть, назавжди втратив рухливість і поки що навіть, щоб перейти кімнату, гаяв, мов старий каліка, дуже багато часу — про лазіння по стінах уже годі було й думати, — та за погіршення свого стану він одержав цілком достатню, на його думку, винагороду: тепер щовечора двері до вітальні, з яких Ґреґор дві години перед тим не зводив уже очей, відчинялися, і він, невидимий у темряві, лежав собі і бачив усю родину біля освітленого столу, слухав її розмову, так би мовити, з загального дозволу, не те, що раніше.
Щоправда, це були вже не колишні жваві розмови, про які Ґреґор завжди з тугою згадував у маленьких кімнатках по готелях, коли стомлено кидався ввечері на вологу постіль. Тепер у вітальні здебільшого стояла глибока тиша. Батько після вечері швидко засинав у своєму кріслі, а мати й сестра зацитькували одна одну; мати, згорбившись біля світла, шила тонку білизну для крамниці мод, а сестра, що знайшла собі місце продавця, вчила вечорами стенографію і французьку мову, щоб, може, хоч згодом дістати якусь кращу роботу. Часом батько прокидався і, ніби зовсім не знав, що спав, казав матері: «Як ти сьогодні вже довго шиєш!» Й одразу засинав знову, а мати й сестра втомлено усміхалися одна до одної.
Із своєрідної впертості батько відмовлявся навіть удома скидати мундир: його халат даром висів на вішалці, а батько дрімав у кріслі цілком одягнений, немов завжди був готовий до служби і навіть тут чекав наказів свого начальника. Через це мундир, що вже з самого початку батькової роботи був не новий, швидко втратив свою охайність, хоч як пильнували його мати й сестра. Ґреґор часто цілі вечори дивився на той засмальцьований сурдут із завжди начищеними ґудзиками, що дедалі більше вкривався плямами і що в ньому батько, хоч і дуже незручно, але міцно собі спав.
Як тільки дзиґарі били десяту, мати намагалася тихенько збудити батька і вмовити його перейти до ліжка, казала, що в кріслі не те спання, а йому ж треба відпочити, бо о шостій іти на роботу. Але батько з упертості, яка з’явилась у нього, відколи він став на службу, завжди відмовлявся залишити своє місце біля столу, хоч щоразу засинав знову, а крім того, так розімлівав, що потім його ще важче було зрушити з місця. Матері й сестрі доводилось тоді цілі чверть години обережно, але настійливо упрошувати його, а він тільки хитав повільно головою, не розплющуючи очей, і не підводився з місця. Мати термосила його за рукав, шептала на вухо ласкаві слова, сестра залишала свої підручники й теж допомагала матері, та на батька це не впливало. Він ще глибше поринав у своє крісло. І тільки як мати й сестра брали його під руки, він розплющував очі, зиркав на одну й на другу і звичайно казав: «Отаке в мене життя. Отакий відпочинок на старість». Тоді, спершись на них, підводився і церемонно, ніби сам для себе був найбільшим тягарем, давав себе вести до дверей, на порозі кивав жінкам і далі вже йшов сам. Мати кидала своє шиття, сестра — ручку, і обидві бігли за ним у спальню, щоб допомогти ще йому лягти.