— Але ж написано досить чітко, — сказав офіцер.
— Навіть філігранно, — ухильно відповів мандрівник, — але розібрати я нічого не можу.
— Та вже ж, — мовив, засміявшись, офіцер і сховав гаманця. — Це — не шкільний зошит із краснопису. Вчитуватися треба довго. Та зрештою розібралися б, звичайно, й ви. Цей напис, певна річ, і не може бути простим; він-бо має вбивати не відразу, а в середньому аж через дванадцять годин; за розрахунками переломна година — шоста. Тому сам напис має бути дуже рясно оздоблений візерунками; власне, напис оперізує тіло лише вузенькою смужкою; решту місця на тілі призначено для візерунків. Тепер ви зможете гідно оцінити роботу борони й усього апарата?.. Ось погляньте!
Він скочив на драбину, крутнув якесь колесо, гукнув униз: «Обережно там, відійдіть убік!» — і все запрацювало. Якби одне з коліс не вищало, все було б просто чудово. Офіцер, немовби спантеличений тим клятим колесом, насварився на нього кулаком, потому, ніби вибачаючись перед мандрівником, розвів руками й поквапно зліз із драбини, щоб постежити за роботою апарата знизу. Було в ній негаразд іще щось таке, що помічав лише він; тоді офіцер знов піднявся на драбину, сягнув обома руками в нутро кресляра, а тоді, щоб швидше опинитись на землі, скористався не драбиною, а з’їхав униз однією зі штанґ; намагаючись перекрити цей гуркіт, він на все горло закричав у вухо мандрівникові:
— То ви зрозуміли, як усе це працює? Борона починає писати; коли вона завершує перше нанесення напису на спині в засудженого, ватний шар, обертаючись, повільно перекидає тіло на другий бік, щоб дати бороні нове поле для роботи. Тим часом поколені до крові місця лягають на вату, й вона, оброблена в особливий спосіб, відразу спиняє кров і готує шкіру до нового, поглибленого нанесення напису. Коли тіло перекочується знов, оці крайні зубці на бороні зривають із ран прилиплу вату й викидають її до ями, а борона знову приступає до роботи. Так усі дванадцять годин вона пише чимраз глибше й глибше. Перші шість годин засуджений живе майже так само, як доти, тільки страждає від болю. Через дві години повсть із рота виймають, адже кричати чоловікові однаково вже не сила. Осюди, до цієї миски в головах, яку підігріває електрика, насипають теплої рисової каші, і засуджений, якщо має бажання, може злизувати її язиком. Зазвичай ніхто цією нагодою не гребує. Нічого такого я не пригадую, а досвід у мене великий. Апетит пропадає десь аж на шостій годині. Тоді я звичайно стаю отут навколішки й спостерігаю, що буде далі. Чоловік рідко ковтає останню грудочку каші, він лише трохи покрутить її в роті, а тоді виплюне в яму. У такому разі я мушу відхилятись, а то каша поцілить мені межи очі. Але як же стихає він на шостій годині! Думки світлішають навіть у найтупішого. І починається це навколо очей. А звідси вже розходиться далі. Таке видовище хоч кого може спокусити лягти поруч під борону. Загалом нічого нового вже не відбувається, просто чоловік починає розбирати напис, згортає в трубочку губи, немовби до чогось прислухаючись. Ви самі бачили, прочитати такий напис нелегко навіть очима, а наш засуджений намагається прочитати його своїми ранами. Робота, звісно, велика, і йому, щоб скінчити її, потрібно шість годин. Але потім борона прохромлює його наскрізь і викидає до ями, де він шубовстає у воду, змішану з кров’ю і ватою. На цьому суд завершується, і ми, я і солдат, закопуємо тіло.
Мандрівник, наставивши вухо до офіцера й сховавши руки в кишені піджака, спостерігав за роботою машини. Засуджений також стежив за нею, хоч нічого й не розумів. Він стояв, трохи нахилившись уперед, і дивився, як похитуються туди-сюди зубці; тим часом офіцер подав знак солдатові, той розітнув засудженому ззаду ножем сорочку й штани, і вони впали на землю; чоловік ще спробував був підхопити їх, щоб прикрити свою голизну, але солдат просто підняв його і струснув з нього останнє лахміття. Офіцер наладнав машину, запала тиша, і в ній засудженого поклали під борону. Ланцюги з нього поскидали, замість них поприв’язували паски; першої хвилини засудженому це видалося мало не полегкістю. Та ось борона опустилася ще трохи нижче, позаяк чоловік був дуже худий. Коли зубці торкнулися засудженого, на шкірі в того повиступали сироти; поки солдат клопотався його правою рукою, чоловік випростав ліву, не дивлячись куди; але це був саме той бік, де стояв мандрівник. Офіцер весь час позирав скоса на його обличчя, так ніби хотів угадати, яке враження справляє на цього чужоземця екзекуція, про яку він розповів йому бодай у загальних рисах.
Один пасок, призначений для руки, порвався — мабуть, солдат затяг його надто туго. Він показав офіцерові відірваний шматок і попросив допомогти. Офіцер таки підійшов до нього; повернувши голову в бік мандрівника, він сказав: