Полапав зелену хустку, погладив Її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї...
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина...
...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
...Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає...
— Що за напасть!
Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
...В раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
’— 1Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг.
Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків, що на полтавський ліс.
— Гей, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волості, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.
...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!'
IV
...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина...
...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо, мабуть, додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись* осточортіли.вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися.
Але Савко був упертий.
Поїхали. За півверсти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь.)
...Казав міліціонер:
— А може б, помирилися... Слиш, Савко?
— Ніззя...
— А то, їй-богу, могорич запили б...
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милості не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончаии, але СавкЬві треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?)
...Свистить вітер.
...Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати»
Ускочивши у двір, він заліз під комору»»»
... Скоро в дворі були й солончани.
...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах» Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили»
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?
— Та я ж... їй-богу...
Свиснув чмілем у повітря нагай.
Хазяїн заплакав і вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будівлю.
Гей, ти! Чого перелякався — вилазь!
І наставили під комору одрізи.
...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі»
Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.'
Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
..»Млинки мовчали.
...За вітряками голохвастівці зупинились:
— Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні цівні.
».»На далеких гонах горіти огнем сухого повітря запашні бур'яни.
Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
— Рятуйте! Рятуйте!
...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солон-ським Яром.
І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни, і гостро пахло дубовим молодняком.
Дядя Варфоломій прийшов на далеку закинуту станцію в ортечека 1(там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першого-другого класу буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш — «дивно!». Навіть повітовий город (маячить відци) прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Махіт». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають — і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «ї д ь т е. Згод-н и й». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. ї слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде — курочок розведе!» А потім ще подумав (по традиції: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта житейська».