Ясна річ, авторові довелося багато переосмислити, щоб надати образові Геца подібного змісту й звучання. Як зазначив В. М. Жирмунський, «кулачне право» феодальних міжусобиць Гете переосмислив у дусі революційного вчення буржуазних просвітителів XVIII ст. про «природне право» як природжене право особистості захищати свою свободу від насильства державної влади, коли вона стає знаряддям гноблення». Водночас, цілком у дусі Руссо й Гердера, сам Гец, його сім'я і все його оточення наділяються рисами патріархальної простоти й моральної чистоти, природної доброти й чесності, а їм протиставлено двір єпископа Бамберзького, де процвітають найгірші пороки й ниці пристрасті, котрі, зрештою, трактуються як породження потворної і фальшивої цивілізації. Це сам єпископ, хитрий політик і підступний інтриган, який прикривається маскою святенника, слабовольний і марнославний Вайслінген, осучаснений в своєму кар'єризмі й безпринципності, нарешті, овіяна атмосферою еротики демонічна красуня Адельгейда, честолюбство й аморалізм якої не знають меж.
Протиставлення замку Геца й двору єпископа Бамберзького, яке проходить через всю драму, відіграє першорядну роль у формуванні її проблемно-ідеологічного змісту.
Драма Гете і, зокрема, образ Геца пройняті духом бунтарства і волелюбства, які носять суто штюрмерський характер, і, отже, вони цілком чужі історичному Гецу фон Берліхінгену. Останні слова, з якими герой драми звертається до своїх спільників перед вирішальною битвою, — прославлення волі: «Хай живе воля!.. І якщо вона переживе нас, то ми можемо померти спокійно». З цим же словом на устах він помирає в фінальній сцені у в'язниці (що вже зовсім розбігається з біографією історичного Геца, який помер у глибокій старості). Це патетичне прославлення свободи, в її «третьостановому» розумінні XVIII ст., аж ніяк не в'яжеться з рицарем XVI ст., якого Ф. Енгельс назвав «жалюгідним суб'єктом», зате воно у вищій мірі характерне для умонастроїв штюрмерського покоління. Разом з тим слід сказати, що розумінню свободи, яке проявляється в драмі Гете, теж бракує соціальної конкретності й визначеності. До Великої селянської війни, яка стає історичним тлом останньої дії «Геца фон Берліхінгена», автор ставиться більш ніж стримано, вбачаючи в ній лише розгул стихій помсти й руйнування. І ще один важливий момент: палкий порив до свободи, так експресивно виражений у драмі, не вільний і від трагічних ноток, породжуваних свідомістю її недосяжності в умовах тогочасного «німецького убозтва».
В німецькій літературі того часу гетівський «Гец фон Берліхінген» був явищем цілком незвичайним і за своєю художньою структурою. У цьому відношенні він був передусім дерзновенним запереченням нормативної поетики класицизму, зокрема відомих правил трьох єдностей. Саме на цій драмі з найбільшою виразністю позначилося захоплення Гете Шекспіром, яке в цей час під впливом Гердера досягло свого апогею, проявилася орієнтація на його історичні хроніки з їхньою вільною композицією і структурою. Як і названі твори Шекспіра, драма Гете розвивається вільно, не скута формальними законами й правилами, в епічному за характером розгортанні невеликих драматичних сценок, які швидко міняються, ніби в калейдоскопі. Твір сповнений динаміки, причому її джерело, на відміну від класицистичних трагедій, не в морально-психологічних колізіях, які переживаються і обговорюються героями, а в об'єктивній дійсності, в її спонтанному русі, що виявляється за допомогою контрастних зіставлень коротких сценок, стрімкого ритму їх зміни. Тут відсутня центральна подія, якою організується структура драматичного жанру, можна сказати, що гетівський «Гец» розгортається в епічному часі й епічному просторі і його структура — це вільна структура «драматизованої повісті». На тривалий чар він стає ніби еталоном вільної «німецької драми», протиставленої «французькій», підпорядкованій чітким формальним законам, і навіть Бєлінському та Тургенєву ще був властивий подібний погляд на цей твір.
Гетівський «Гец фон Берліхінген», такий незвичайний і за змістом, і за формою, викликав значний резонанс серед сучасників. Але сприймання його було різним у різних колах і верствах тогочасного німецького суспільства. Консервативні кола драма обурювала і своїм бунтарським змістом, і вільним трактуванням драматичної форми. Вороже ставлення до неї знайшло завершене вираження у сумнозвісному відгуку прусського короля Фрідріха II, який назвав «Геца» «нестерпно поганим наслідуванням англійських п'єс» і обурювався тим, що йому «аплодує партер», тобто демократичний глядач. І навпаки, молоде покоління бюргерської інтелігенції сприйняло «Геца фон Берліхінгена» з ентузіазмом. Відомий поет Г. Бюргер писав: «Який же це щиро німецький сюжет! Яка смілива обробка! Як вільно й благородно, подібно до свого героя, розтоптує автор кодекс жалюгідних правил і змальовує все таким живим і відчутним до останньої жилки… Боже, скільки тут життя і як все це по-шекспірівськи!»