Під шаленою зливою від лискучих крупів обох коней підіймалась гаряча пара.
Баронеса мало-помалу засинала. її обличчя, обрамлене шістьма однаковими локонами, потроху схилялось, м’яко лягаючи на три широкі складки шиї, що далі, мов хвилі, губилися в безкрайньому морі грудей. Голова її, підводячись за кожним подихом, одразу ж падала назад, щоки надимались, а з напіврозтулених губів виривалось гучне хропіння. Чоловік нахилився до неї і обережно поклав їй у руки, схрещені на повному животі, маленький шкіряний бумажник.
Цей дотик розбудив її; вона глянула на бумажник мутним поглядом, тупо, як дивляться люди, розбуркані від сну. Бумажник упав і розкрився. Золото й банкові білети розсипались по дну карети. Тоді вона зовсім прокинулась, а радісний настрій дочки вилився в голосний сміх.
Барон зібрав гроші й сказав, кладучи їх жінці на коліна:
— Оце й усе, моя люба, що лишилось від моєї ферми в Ельто. Я продав її, щоб упорядкувати Ііепль, де ми тепер подовгу житимемо.
Вона налічила шість тисяч чотириста франків і спокійно поклала їх собі в кишеню.
Це була дев’ята продана ферма з тих тридцяти одної, що лишили їхні батьки. Проте вони мали ще десь двадцять тисяч ренти з земель, які при вмілому управлінні легко давали б і тридцять тисяч франків щорічно.
Вони жили скромно, і цього прибутку вистачало б їм, якби в домі не було бездонної прірви — їхньої доброти. Вона вбирала гроші, як сонце сушить воду на болотах. Вони текли, котилися, зникали. Як саме? Ніхто цього не знав. Раз у раз хтось із них казав: «Не знаю, як це сталося, я витратив сьогодні сто франків, не купивши нічого особливого».
Легкість, з якою вони роздавали, була, зрештою, чи не найбільшим щастям їхнього життя, і в цьому між ними панувала чудова й зворушлива згода.
Жанна спитала:
— А мій замок тепер гарний?
Барон весело відповів:
— Сама побачиш, доню.
Шалена злива потроху вщухала; незабаром від неї залишився тільки туман, тоненький пил летючих краплин. Склепіння хмар, здавалось, піднімалось і блідло, і раптом крізь якусь невидиму щілину пробився довгий скісний сонячний промінь і впав на луги.
Хмари розійшлись, визирнуло синє небо; потім діра збільшилася, як у розірваній тканині, і прекрасна, глибока й чиста блакить розгорнулась над світом.
Пролинув свіжий ніжний вітерець, немов щасливе зітхання землі; і коли проїздили повз сади та ліси, звідти долітала часом весела пісня пташки, що сушила своє пір’я.
Надходив вечір. Тепер в екіпажі спали всі, крім Жанни. Двічі спинялися в заїздах, щоб дати відпочинок коням, погодувати й напоїти їх.
Сонце зайшло; вдалині лунали дзвони. В маленькому селі запалили ліхтарі; небо теж засвітилося безліччю зірок. Тут і там виринали осяяні будинки, пронизуючи темряву вогняними цятками; і раптом з-за горба, між гіллям ялини, виплив червоний, величезний, ніби заспаний, місяць.
Було так тепло, що вікна карети не піднімали. Жанна, стомлена мріями, сповнена щасливими видіннями, тепер спочивала. Часом вона розплющувала очі, почуваючи, що тіло терпне від довгої непорушності; тоді вона визирала з вікна, бачила, як пропливали серед ясної ночі дерева, ферми, як корови лежали тут і там у полі й підводили голови. Потім вона вмощувалася зручніше, пробувала спіймати якусь невиразну мрію, але невпинний гуркіт екіпажа бринів їй у вухах, стомлював думку, і вона знову заплющувала очі, почуваючи, що розум її теж знеможений як і тіло.
Нарешті коні спинились. Коло дверцят карети стояли чоловіки й жінки з ліхтарями в руках. Вони приїхали. Жанна, раптом прокинувшись, швидко вискочила з екіпажа. Батько й Розалія, яким присвічував фермер, майже винесли втомлену баронесу, що жалібно стогнала й без кінця повторювала тонким, змученим голосом:
— О Боже мійі Бідні мої дітки!
Вона не схотіла нічого ні пити, ні їсти, лягла й відразу ж заснула.
Жанна й барон вечеряли вдвох.
Вони посміхались, дивлячись одне на одного, бралися через стіл за руки, а потім, сповнені дитячої радості, пішли оглядати відремонтований будинок.
Це був високий, просторий нормандський будинок, щось середнє між фермою й замком, збудований з білого, вже посірілого каменю, і такий великий, що в ньому міг поміститися цілий рід.
Величезний вестибюль проходив через увесь будинок; великі двері виходили на передній і задній фасад; вестибюль цей поділяв будинок надвоє. Сходи, підіймаючись з обох кінців його, здавалось, переступили через цей широченний прохід, лишаючи середину порожньою, і з’єднувались на другому поверсі, ніби міст.