— Він біжить, — пояснив лікар і наказав: — Повільніше, ступою!
Служник почав крутити ручку тихше, перевівши ноги гладкого інженера на помірнішу ходу, від чого всі рухи його стали комічно розслабленими.
Прийшло ще двоє хворих — два товстуни, — і за ними два служники з голими руками.
Товстунів посадили на дерев’яних коней, служники почали крутити корби й коні відразу ж заскакали на місці, жахливо підкидаючи вершників.
— Учвал! — крикнув доктор.
І дерев’яні коні застрибали, загойдались, наче кораблі на хвилях розбурханого моря, і так втомили обох хворих, що вони, задихаючись, в один голос почали жалісно кричати:
— Годі! Годі! Несила більше! Годі!
Лікар скомандував:
— Стоп! — І додав — Перепочиньте трохи. За п’ять хвилин почнемо знову.
Поль Бретіньї, ледве стримуючи сміх, зауважив, що вершникам, здається, зовсім не жарко, а ті, що крутили корби, — обливаються потом.
— Може, їм краще було б помінятися ролями? — спитав він.
Лікар поважно відповів:
— О ні, мій друже! Не треба плутати вправи і втомливу роботу. Зусилля того, хто крутить корбу, шкідливі для здоров’я, а тренування м’язів ходінням чи верховою їздою — дуже корисні.
Поль помітив жіноче сідло.
— Авжеж, — сказав лікар, — вечірні години відведено для дам. Чоловіків після обіду сюди не пускають. Ходімо, побачите сухе плавання.
Система рухомих, з’єднаних між собою гвинтами посередині і по краях планок, що витягалися в ромби, а потім сходились у квадрати, мов дитяча іграшка з солдатиками на цвяхах, давала змогу катувати й четвертувати трьох «плавців» одночасно.
Доктор пояснював:
— Нема потреби говорити про переваги сухого плавання, коли тіло мокріє тільки від поту, отже, наш уявний купальник може не боятися ніякого ревматичного захворювання.
Тут до нього підбіг служник з візитною картою в руках.
— Прибув герцог де Рамас. Я друже, залишу вас. Вибачайте, — заквапився лікар.
Зоставшись сам, Поль повернув назад. Два вершники знову скакали. Обрі-Пастер і досі ходив, а три задихані овернці, у яких нестерпно боліли руки і спини, крутили корби, трясучи своїх клієнтів, Здавалося, що вони мололи каву.
Вийшовши надвір, Бретіньї побачив доктора Онора з дружиною, які дивилися на приготування до свята. Вони трохи поговорили, поглядаючи на прапори, що майоріли на вершині пагорба.
— То процесія збирається біля церкви? — спитала лікарева дружина.
— Біля церкви.
— О третій годині?
— О третій.
— Панове професори теж будуть?
— Так. Вони супроводитимуть хрещених матерів.
Потім його спинили вдови Пай. Далі батько й дочка
Монекю. А тоді він неквапом рушив на пагорб, до казино— там з Гонтраном мали вони зустрінутись і поснідати вдвох. Поль приїхав тільки напередодні, вже місяць як вони не розмовляли на самоті, і тепер йому кортіло розповісти другові багато бульварних новин, забавних історій про дівчат і всякі злачні місця.
Вони проговорили там до половини на третю, коли Пет-рюс Мартель нагадав їм, що вже пора йти до церкви.
— Ходімо, пошукаємо Христіану, — запропонував Гонтран.
— Ходімо, — відповів Поль.
Вони знайшли її на ганку нового готелю. Щоки їй позападали, обличчя потемніло, як буває у вагітних жінок, а великий круглий живіт видавав, що вона щонайменше на шостому місяці.
— Я жду вас, — мовила жінка. — Вільям пішов уперед. У нього сьогодні стільки клопоту.
Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку.
І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала:
— Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти!
Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього.
Перед церквою їх ждала густа юрба.
Андермат вигукнув:
— Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар-лотта з професором Ма-Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж!
Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй.
Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону, надто велику для скромної людини.