— Зайдімо, — сказав Гонтран. — Це буде цікаво.
Каліку вмостили в крісло, і Андермат сказав:
— Ось що я пропоную вам, старий шахраю. Ви прийматимете по дві ванни щодня і негайно почнете одужувати. А як тільки підете — одержите двісті франків зразу.
Паралітик застогнав:-
— Мої ноги — як жаліжо, добродію.
Андермат спинив його і озвався знову:
— Слухайте ж… Ви одержуватимете ще по двісті франків щороку, аж до смерті… розумієте — до самої смерті, якщо весь час відчуватимете цілющий вплив нашої води.
Старий вагався. Одужання надовго суперечило всім його життєвим планам.
Він непевно спитав:
— А коли… коли вона буде жачинена… ваша лавочка… а мене жнову шхопить… я ж не жможу… вона ж буде жакрита… ваша вода…
Доктор Латон перервав його, звернувшись до Андермата:
— Чудово!.. Чудово!.. Ми лікуватимем його щороку… Це навіть краще: доказ того, що лікуваться треба щороку, аби хвороба не повернулася. Чудово. Отже, вирішено! *
Але старий знову почав:
— На чей раж трудно буде, дорогі панове. Ноги у мене — як жаліжо, як шправжнє жаліжо…
Докторові майнула нова думка.
— Якщо я проведу з ним кілька сеансів сидячої ходь-
би, — сказав він, — то це дуже підсилить вплив води. Треба спробувати.
— Чудова думка, — відповів Андермат і додав: — А тепер, дядьку Кловісе, ідіть собі й не забувайте наших умов.
Старий подибав, не перестаючи стогнати.
Настав вечір, а всі члени правління Монт-Оріоля пішли обідати, бо о пів на восьму починалась театральна вистава.
Вона мала відбутись у великій залі нового казино, де могло вміститись тисячу чоловік.
Глядачі, які не мали нумерованих місць, почали сходитись уже о сьомій годині.
О пів на восьму в залі було повно людей, і завіса піднялася. Спочатку показали водевіль на дві дії, а потім оперету Сен-Ландрі, яку виконували співаки, запрошені задля цього з Віші.
Христіана, сидячи в першому ряді між батьком та чоловіком, мучилась від духоти і весь час повторювала:
—' Я більше не можу! Не можу!
Коли закінчився водевіль і почалась оперета, вона мало не зомліла й сказала чоловікові:
— Любий Вілю, я піду. Я задихаюсь!
Банкір був просто в відчаї. Йому дуже хотілося, щоб свято з початку й до кінця пройшло без заминки.
Він відповів:
— Доклади всіх сил і потерпи. Благаю тебе!.. Якщо ти підеш, усе буде зіпсовано. Тобі ж доведеться пройти через усю залу.
Але Гонтран, що сидів з Полем за ними, почув її слова. Він нахилився до сестри:
— Тобі душно? — спитав.
— Так, я задихаюсь!
— Гаразд. Почекай. Зараз ти посмієшся.
Неподалік було вікно. Він пробрався туди, став на стілець і вистрибнув надвір, — його майже ніхто й не помітив.
Потім Гонтран зайшов у кафе, де не було ні душі, засунув руку під прилавок, куди, він бачив, Петрюс Мартель сховав сигнальну ракету, витяг її, побіг у гайок і запалив.
Сніп жовтих променів злетів під хмари, описуючи дугу й розбризкуючи по небу краплі вогняного дощу.
Майже одразу ж на сусідній горі пролунав страшенний вибух, і жмут зірок розсипався в темряві ночі.
У залі, де звучали акорди Сен-Ландрі, хтось крикнув:
— Фейєрверк почався!
Всі, хто сидів ближче до дверей, схопились і тихенько вийшли, щоб побачити, чи правда це. Всі інші обернулись до вікон, але нічого не побачили, бо вікна виходили на рівнину Лімані.
Чути було голоси:
— Справді, фейєрверк? Справді?
Нетерпляча юрба, охоча до примітивних розваг, захвилювалася.
Знадвору хтось гукнув:
— Правда, фейєрверк почався!
І тоді миттю схопились усі, хто був у залі. Люди кинулися до виходу, штовхались, кричали до тих, що збилися коло виходу:
— Та швидше там, швидше!
Незабаром усі були вже в парку. Сен-Ландрі в розпачі продовжував відбивати такт перед неуважним оркестром. А надворі лунали вибухи, крутились вогняні кола, злітали римські свічки.
І раптом хтось страшним голосом тричі несамовито крикнув:
— Перестаньте, хай вам чорт! Перестаньте ж, хай вам чорт! Перестаньте!
В цю мить на горі яскраво запалав бенгальський вогонь, освітивши велетенські скелі та дерева фантастичним сяйвом, з правого боку — червоним, з лівого — синім, і всі побачили Петрюса Мартеля, який, стоячи без капелюха в одній із мармурових ваз, що прикрашали терасу казино, розпачливо махав у повітрі руками й кричав.
Потім світло погасло, і вгорі видніли тільки справжні зорі. Але відразу ж запалало нове вогняне коло, і Петрюс Мартель сплигнув на землю, вигукуючи: