Выбрать главу

— Як це гарно, як гарно, як гарно отак мучитися!

Він спинився, хотів повернути назад. Та вона й слухати

не хотіла.

— Ні, ні… Я щаслива. Ти цього не розумієш. Слухай… Я відчуваю, як воно ворушиться… наше дитя… твоє дитя… Яке це щастя!.. Дай руку… О… чуєш?

Вона не розуміла, що цей чоловік — з породи коханців, а не батьків. Дізнавшись про її вагітність, він почав віддалятися од неї і мимоволі почував до неї відразу. Колись він часто казав, що жінка, яка хоч раз виконає функцію продовжувачки роду, вже стає не гідною кохання. В коханні його захоплювало поривання двох сердець до недосяжного ідеалу, неземне злиття двох душ, вигадане й нездійсненне, — почуття, створене мріями поетів. У жінці він обожнював Венеру, священне лоно якої завжди має зберігати чисті форми неплідної краси. Думка про маленьку істоту, зачату від нього, про людську личинку, що ворушиться в її тілі, споганивши і спотворивши його, викликала у Поля нездоланну огиду. Материнство в його очах робило з цієї жінки тварину. Вона була вже не обожнюваною, коханою, омріяною істотою, а тільки самицею, що продовжувала свій рід. І до цієї огиди естета додавалася ще й фізична відраза.

Та хіба могла вона це зрозуміти, якщо кожен рух жаданої дитини дедалі більше прихиляв її до коханця? Той, кого вона обожнювала, кого після першого поцілунку любила з кожним днем дужче, проник у глибину її серця, він увійшов у глибину її тіла, посіяв там своє власне життя, яке мало вийти з неї крихітним створінням. Так, вона носила його в собі, то ж був він, її добрий, любий, ніжний, єдиний друг, що таїною природи відроджувався в її плоті. І тепер вона любила подвійно — великого Поля і ще не знаного крихітного, того, якого бачила, торкалася, цілувала, і того, якого ще тільки відчувала, коли він ворушився під серцем; обидва вони належали їй.

Вони вийшли на дорогу.

— Он там ти мене ждав того вечора, — сказала вона.

1 потяглась до нього устами. Він поцілував її мовчки, холодним поцілунком.

Вона вдруге прошепотіла:

—^ Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь на землі? Ми були он там.

І, сподіваючись, що ця хвилина повториться, вона побігла по дорозі. Потім спинилась і важко дихаючи, ждала. Але в місячному сяйві на дорозі вимальовувався незграбний силует вагітної жінки. І Поль, дивлячись на цю потворну тінь, стояв нерухомо навпроти неї, вражений у своїй поетичній цнотливості, роздратований, що вона цього не відчуває, не вгадує його думок, що їй не вистачає кокетства, тактовності, жіночого чуття, аби зрозуміти всі відтінки, зв’язані із зміною обставин, і сказав їй нетерпляче:

— Годі, Христіано, твоя легковажність просто смішна.

Вона підійшла до нього, схвильована, смутна, і, розкривши руки, кинулась йому на груди.

— О, ти вже не так мене любиш. Я відчуваю! Я певна цього.

Йому стало шкода її; він узяв її за голову і двома довгими поцілунками поцілував її в очі.

Потім вони мовчки повернулися. Він не знав, про що з нею говорити; а що вона знеможена втомою, спиралася на нього, то він прискорював ходу, намагаючись не доторкуватись до обважнілого стану.

Біля готелю вони розійшлися, і вона піднялась до себе, в кімнату.

З казино долинала танцювальна музика, і Поль пішов подивитись на бал. Грали саме вальс і всі — доктор Латон із пані Пай-молодшою, Андермат з Луїзою Оріоль, кра-сунь-доктор Мазеллі з герцогинею де Рамас, а Гонтран із

Шарлоттою Оріоль. З ніжним виразом, що свідчите про початок залицяння, він шепотів щось дівчині на вухо, а вона сміялася, прикриваючись віялом, червоніла і, здавалось, була у захваті.

Поль почув позад себе:

— Дивіться, дивіться, пан де Равенель впадає за моєю пацієнткою.

Це сказав лікар Онора, що стояв коло дверей і з задоволенням розглядав публіку.

— Так, так, уже з півгодини підступає. Всі помітили. Та й дівчина, здається, не заперечує.

Потім, помовчавши, додав:

— А дівчина — суще золото! Добра, весела, проста, щира, — словом, чудова. Варта десятьох таких, як її старша. Я їх з дитинства знаю, цих дівчат… Але батько дужче любить старшу, бо вона більше… більше схожа на нього… в ній більше селянського… Не така іцира… ощадливіша… хитріша… і заздрісніша… О, вона, звісно, теж гарна дівчина… не хочу сказати про неї нічого лихого, але, розумієте, я мимоволі порівнюю, а як порівнюєш, то й оцінюєш по-різному.

Вальс уже кінчився. Гонтран підійшов до свого друга і, побачивши лікаря, сказав:

— Що, докторе, медичний корпус в Анвалі, здається, збагатився. Появився добродій Мазеллі, який чудово танцює вальс, і пан Блек, дідок, що, здається, щиро приятелює з небесами.