Коли приїхали, Христіана сказала батькові:
— Вже ніч, ти, тату, проведи Шарлотту.
Маркіз подав дівчині руку й пішов з нею.
Поль поклав Гонтранові руку на плече і шепнув йому на вухо:
— Зайди на хвилинку до сестри, є розмова.
Вони пройшли до маленької вітальні, суміжної з кімнатами Андермата і його дружини.
І як тільки посідали, Христіана сказала:
— Слухай, ми з паном Полем хочемо висварити тебе.
— Висварити?.. За що? Я ж тихий і смиренний, тут немає спокус.
— Не жартуй. Ти поводишся бездумно, необережно, це дуже небезпечно. Ти компрометуєш дівчину.
Гонтран удав здивованого:
— Кого це?.. Шарлотту?
— Так, Шарлотту!
— Я компрометую Шарлотту?.. Я?..
— Атож, компрометуєш. Тут усі про це говорять, і сьогодні в парку в Руайя ви поводились дуже… дуже легковажно. Правда ж, Бретіньї?
Поль відповів:
— Так, я цілком згоден з вами.
Гонтран повернув стільця, сів на нього верхи, дістав нову сигару, закурив і засміявся.
— О! Я, виходить, компрометую Шарлотту Оріоль?
Він зробив паузу, щоб побачити враження від своїх слів,
потім заявив:
— А хто вам сказав, що я не збираюсь одружитися з нею?
Христіана аж підскочила з подиву.
— Одружитися? Тобі?.. Та ти збожеволів!..
— Чому?
— З цією… цією селючкою…
— Тра-ля-ля!.. Це забобони… Чи не від чоловіка ти їх набралася?
Сестра нічого не відповіла на це пряме заперечення, і Гонтран вів далі, сам собі ставлячи запитання і відповідаючи на них:
— Вона гарна? — Гарна! — Добре вихована? — Так. І щиріша, миліша, простіша, ніж світські дівчата. Освіче-ніша не менше за них, бо розмовляє по-англійському і по-овернському, а це вже дві іноземні мови. І не бідніша від будь якої спадкоємиці з колишнього Сен-Жерменського передмістя, яке слід було б назвати передмістям Святих Злиднів, і, нарешті, будучи сільського роду, вона здоровіша і народить мені чудових дітей… Ось так…
Він говорив ніби сміючись та жартуючи, і Христіана спитала нерішуче:
— Ти серйозно?
— Серйозніше нікуди, хай йому чорт! Вона ж чарівна, ця дівчинка. У неї добре серце й гарненьке личко, весела вдача і завжди чудовий настрій, рожеві щоки, ясні очі, білі зуби, червоні уста, розкішне, довге, блискуче і м’яке волосся; а батько її — виноградар, завдяки твоєму чоловікові, люба сестро, буде багатий, як Крез. Чого ж тобі ще треба? Селянська дочка! Так що, хіба селянська дочка гірша, ніж усі дочки підозрілих ділків, які так дорого платять за сумнівні герцогські титули, і всі дочки титулованих кокоток, яких дала нам Імперія, або всі дочки двох батьків, яких ми бачимо в світському товаристві? Та коли я одружуся з цією дівчиною, то це буде перший розважливий і розумний вчинок у моєму житті!
Христіана задумалась, потім зненацька переконано і захоплено вигукнула:
— Ай правда! Усе це так і є, усе справедливо!.. То ти одружишся з нею, Гонтране?
Тепер уже він заспокоїв її:
— Стривай-но… стривай… Дай і мені подумати. Я тільки кажу: якщо одружуся з нею, то це буде перший у моєму житті розважливий і розумний вчинок. Та це ще не означає, що я таки одружуся з нею, але думаю про це, приглядаюсь до неї, трохи залицяюсь, щоб побачити, чи сподобається вона мені по-справжньому. Словом, я не кажу ні «так», ні «ні», але схильний сказати скоріше «так», а не «ні».
Христіана запитала Поля:
— А ви що думаєте про це, пан Бретіньї?
Вона називала його то пан Бретіньї, то просто Бретіньї.
Поля завжди принаджувало те, в чому він вбачав якусь шляхетність, нерівні шлюби, що видавались йому проявом великодушності, сентиментальні пориви, в яких криється людське серце, і він відповів:
— Я теж вважаю, що Гонтран має слушність. Якщо вона подобається йому, то хай одружується, кращої він не знайде…
У цей час увійшли Андермат з маркізом, і розмова перейшла на інше.; а тоді Поль і Гонтран рушили до казино подивитись, чи не зачинено ще гральну залу.
З того дня Христіана і Поль, здавалось, почали сприяти відвертому залицянню Гонтран а до Шарлотти.
Дівчину частіше запрошували, лишали її обідати, ставилися до неї так, немовби вона вже була членом сім’ї.
Шарлотта все це добре бачила, розуміла і дуже хвилювалась. В її голівці паморочилось, дівчині ввижалися казкові замки. Одначе Гонтран ще нічого їй не казав; але його поведінка, всі його слова, тон, якими він говорив з нею, його залицяння, що ставало дедалі серйозніше, ніжність його поглядів, здавалося, весь час твердили: «Ви — моя обраниця; ви будете моєю дружиною».