До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався — могла поїхати на літо в Монт-Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.
Але, тільки-но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.
Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь-коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза-вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов’ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім — дитиною, що скоро мала народитися.
Тільки-но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:
— Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?
— Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.
— Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге
слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.
— Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!
— О, який ти жорстокий!
— Та ні, я не жорстокий. Тільки… тільки ти не розумієш… не розумієш, що…
— О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!
— Слухай, Христіано, заклинаю — не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!
— О, коли б ти любив мене, ти не казав би так.
— Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.
— Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв’язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?
— Обіцяю.
— Клянешся?
— Клянусь.
— Але й тоді ми залишимось друзями, правда?
— Авжеж, залишимось друзями.
— В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: «Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями».
— Згода, обіцяю.
— Клянешся?
— Клянусь.
— А все-таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!
Позад них слуга оповістив:
— Пані герцогиня де Рамас-Альдаварра!
Вона приходила по-сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.
Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.
Андермат покликав Поля.
— А йдіть-но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.
І, взявши Бретіньї під руку, додав:
— Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,
навіть раз на місяць, дарма що дружина запрошує вас. Звідси писали стільки листів, щоб витягнути вас. А тепер такі сумні, наче по мільйону щодня втрачаєте. Що вас' турбує? Може, треба вам чимось допомогти? Скажіть нам.
— Ні, нічого, любий. Якщо я не часто буваю у вас в Парижі, то це ж Париж, розумієте?..
— Цілком… Розумію. Але хоч тут будьте бадьоріші. Я тут готую два-три свята, думаю, вони будуть цікаві.
Слуга доповів:
— Пані Бар і професор Клош.
Клош увійшов з дочкою, молоденькою вдовою, рудою і жвавою. Потім, майже зразу ж, той самий слуга оповістив:
— Пан професор Ма-Русель.
Разом із професором увійшла його дружина — бліда, літня жінка з гладенько зачесаним на скронях волоссям.
Професор Ремюзо напередодні виїхав, купивши дачу, в якій жив, причому казали, на винятково вигідних умовах.