А жінку він одвезе до Парижа і відрекомендує як дочку Андерматового компаньйона. До того ж її ім’я — в назві курорту, але туди він ніколи з нею не поїде, — ніколи, ніколи! — пам’ятаючи правило про те, що річки не повертаються до своїх витоків. Вона гарненька, має непогані манери, доволі вихована, щоб стати цілком елегантною, досить розумна, щоб зрозуміти світ, вміє триматися в ньому, посісти видне становище, навіть робити честь своєму чоловікові. Усі казатимуть: «А цей жартівник узяв чудову дівчину і, здається, не зважає на неї», — він і справді не збирався зважати на неї, бо мав намір і далі жити по-холостяцькому, тільки вже з грішми в кишені.
Отож Гонтран вибрав Луїзу Оріоль і, несвідомо скориставшись із ревнощів, що точили серце засмученої дівчини, збудив у ній кокетство й невиразне бажання відбити у сестри красуня коханого, якого звали «пан граф».
Вона ні про що не думала, ні на що не розраховувала, була просто здивована, що Гонтран, стрівшись на вулиці, «викрав» їх. Але, побачивши, який він запобігливий і люб’язний з нею, відчула в його вчинках, поглядах, з усієї поведінки вгадала, що він зовсім не закоханий у Шарлотту; вона не заглядала далеко вперед і, лягаючи спати, почувала себе щасливою, мало не переможницею.
У четвер усі довго вагалися — чи їхати на гору Нюжер. Небо було похмуре, повітря важке, боялися що от-от піде дощ. Але Гонтран так наполягав, що переміг вагання.
Сніданок був сумний. Христіана і Поль напередодні без видимої причини посварилися. Андермат боявся, що з одруженням Гонтрана нічого не вийде, бо старий Оріоль якраз сьогодні вранці висловився про нього вельми двозначно. Дізнавшись про це, Гонтран страшенно розсердився і надумав хоч би там що добитися свого. Шарлотта, передчуваючи сестрину перемогу і нічого не розуміючи в поведінці Гонтрана, хотіла лишитися вдома. Її ледве умовили по-їх ати.
Ноїв ковчег повіз своїх звичайних пасажирів у повному складі на високе плоскогір’я, що підноситься над Воль-віком.
Луїза Оріоль раптом стала балакучою і всю дорогу розважала супутників. Дівчина розповіла, що з чорного вольвіцького каменю — а це не що інше, як лава колишніх вулканів — побудовано всі тутешні церкви і будинки, тому овернські міста такі темні, похмурі. Вона показувала вибої, де обтісують камень, і каменярню — потік лави, з якої добували цю породу, викликала захоплення, розказавши про величезну чорну Богоматір, покровительку міста, що стояла на вершині гори, підносячись над Вольвіком.
Потім піднялися на вище плоскогір’я, горбасте від погаслих вулканів. Коні йшли ступою по довгій, стрімкій дорозі. Обабіч дороги тяглися чудові зелені ліси. Всі мовчали.
Христіана згадувала про поїздку на Тазенатське озеро. Ті самі люди їхали тією самою каретою, тільки серця тепер були вже не ті! Все ніби те саме… а проте… проте… Що ж сталося? Майже нічого!.. Вона любить трохи більше, він — трохи менше… Майже нічого!.. Різниця невелика: тоді бажання народжувалось, тепер воно вмирає… Майже нічого!.. Невидима тріщина в їхній любові, втома від ніжності… О, майже нічого, майже нічого!.. Та ще погляд змінився, бо ті самі очі, дивлячись на те ж саме обличчя, бачать його іншим!.. А що таке погляд?.. Майже нічого!
Хурман спинився й сказав:
— Це тут, праворуч по стежці, через ліс. Ідіть, не звертаючи, до кінця.
Усі вийшли, тільки маркіз лишився — йому не хотілося ходити в таку спеку. Луїза з Гонтраном рушили вперед, а Шарлотта, Поль і Христіана, яка насилу переставляла ноги, йшли позаду. Лісова стежка, що видалась дуже довгою, нарешті вивела на гірський хребет, порослий високою травою, і вони почали підійматись до кратера погаслого вулкана.
На вершині Луїза і Гонтран спинилися; високі й стрункі, вони, здавалося, стояли в хмарах.
До них підійшли й усі інші; вразливу душу Поля Бретіньї охопив ліричний порив.
Довкола них — позаду, праворуч, ліворуч — височіли химерні зрізані конуси, одні були стрімкі, інші — приплющені, але всі вони мали своєрідний вигляд мертвих вулканів. Ці важкі обрубки гір з пласкими вершинами тяглися з півдня на захід по широкому похмурому плоскогір’ю, що здіймалося на тисячу метрів над Ліманню, сягаючи, скільки видно було, на північний схід аж до невидимого, вічно затягнутого синюватим серпанком, обрію.
Праворуч над усіма своїми братами, сімома чи вісьмома десятками погаслих вулканів, височіла гора Лом. Далі видніли Гравенуар, Круель, Подж, Со, Ношан, Ваш. На передньому плані — Пар’ю, Ксм, Жюм, Тресу, Лу-шадьєр — величезне кладовище вулканів.
Молоді люди дивилися, вражені. Вони стояли біля першого кратера Нюжера; на дні глибокої, порослої травою вирви стирчали три велетенські коричневі брили — лава, що була викинута останнім подихом чудовиська-вулкана, а потім упала назад у його завмерлу пащу й лишилась в ній навіки-віків.