Гонтран скрикнув:
— Я спущусь на дно! Хочу поглянути, як конають там ці дракони. Гайда, дівчата, бігом по схилу!
І, схопивши за руку Луїзу, потяг її за собою. Шарлотта й собі кинулася було за ними, але раптом зупинилась; подивилась, як вони біжать, побравшись за руки і підстрибуючи, а тоді круто повернулась і пішла назад до Христіа-ни та Поля, що сиділи край схилу на траві. Підійшовши, впала навколішки і, уткнувшись обличчям у сукню молодої жінки, заридала.
Христіана все зрозуміла; останнім часом чуже горе вражало її, як своє власне, і тепер, обнявши дівчину за шию, зворушена до сліз, вона прошепотіла; «Бідна дівчинка! Бідненька моя!»
Шарлотта, припавши до неї, плакала, а її руки машинально рвали траву.
Бретіньї підвівся й відійшов, вдаючи, мовби нічого не помічає, але це дитяче горе, ця простодушна розпука зненацька викликали в ньому гнів проти Гонтрана. Поль, якого дратував сум Христіани, був до глибини душі схвильований цим першим розчаруванням дівчини.
Він повернувся і, ставши навколішки біля Шарлотти, сказав:
— Ну, заспокойтесь, благаю вас! Вони зараз прийдуть, заспокойтесь. Не треба, щоб вас бачили заплаканою.
Дівчина схопилась, злякавшись самої думки про те, що сестра може застати її в сльозах. Але ридання все підступало їй до горла, вона ледве стримувала його, і від того на серці ще важче. Вона белькотіла:
— Так… так… Уже все… Нічого… уже все… Гляньте, нічого не видно… правда ж?.. Нічого вже не видно?
Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:
— Підіть-но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.
Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;
— Я піду… Приведу їх, але він матиме діло зі мною… ваш брат… сьогодні ж… Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.
І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.
Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *
— Ох, не так швидко! — бурмотіла. — Я впаду… Ви просто божевільний!.. Я впаду!..
Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.
Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг — тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам’яніла на його мертвих устах.
— Ходімо туди, — запропонував Гонтран.
І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки-но ввійшли в печеру, він сказав:
— Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.
Луїза була вражена:
— Освідчитись?.. Мені?
— Авжеж, двома словами: ви чарівні!
— Це ви скажіть моїй сестрі.
— О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.
— Годі вам!
— Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь… як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..
Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і гордість.
Він казав далі:
— Я знаю, що повівся негідно з вашою сестричкою. Нічого не вдієш. Але вона й не обманювала себе. Бачите як — лишилася, не захотіла йти з нами… О, вона зрозуміла, все зрозуміла!
Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:
— Яка ви гарна! Яка ви гарна!
Прихилившись до кам’яної стіни, вона слухала, як б’ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна-єдина думка снувалася в її затуманеному розумі — вона перемогла.
Зненацька якась тінь з’явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:
— А, це ти… Ти сам?
— Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.
— Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?
Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.