IV
Андермат і доктор Латон прогулювались перед казино по терасі, оздобленій вазами з підробленого мармуру.
— Він зі мною навіть не вітається, — скаржився лікар на свого колегу Бонфія. — Сидить там у своєму лігві, як вепр. Якби міг, то, певно, отруїв би наші джерела.
Андермат ходив глибоко замислений, заклавши руки за спину і зсунувши на потилицю сірий фетровий капелюх, так що відкрився край лисини над лобом. Нарешті сказав:
— Ет, через три місяці старе товариство проситиме ласки. Вони торгуються через десять тисяч франків. Це той нещасний Бонфій підбурює їх проти мене і запевняє, що я поступлюся. Але він помиляється!
Новий головний лікар підхопив:
— Ви знаєте, вчора вони закрили своє казино! Ніхто туди не ходив.
— Знаю, але й у нас люду не густо. Всі сидять по готелях. А в готелях нудно, мій любий. Треба розважати курортників, щоб сезон видався їм надто коротким. До нас щовечора приходять тільки ті, хто живе в готелі «Монт-Оріоль», бо їм близько, а інші вагаються і сидять у своїх закапелках. А все діло тільки в дорозі! Успіх завжди залежить від якихось непомітних причин, треба тільки знайти їх. Дороги, які ведуть до місця приємних розваг, самі мають бути приємними, початком сподіваних утіх.
А дороги, що сюди ведуть, всі погані — кам’янисті, круті, на них людина стомлюється. Коли появляється бажання кудись піти, то мимоволі вибираєш те місце, до якого веде широка й рівна дорога, вдень тіниста, а ввечері легка, нестомлива, саме їй і віддаєш перевагу перед іншими. Знали б ви як довго живе в нашому тілі спогад про тисячу всяких дрібниць, хоч розум на них не звертає уваги. По-моєму, саме це лежить в основі пам’яті у тварин. Ви десь ідете собі, і вам страшно жарко, ви набили ноги об каміння, вам важко підійматися, й у вас виникає нездоланна фізична відраза до цієї дороги, хоча йдучи, ви думали про щось зовсім інше. Ви розмовляли з приятелем і зовсім не помічали цих дрібних невигод, нічого не бачили, нічого не запам’ятали, але ваші ноги, м’язи, легені,— все ваше тіло не забуло цих відчуттів і, коли розум захоче повести вас знову цією самою дорогою, воно скаже: «Ні, не піду, мені там було дуже неприємно». І розум беззаперечно послухається, скоряючись мовчазній мові товаришів, що його носять.
Отож нам потрібні хороші дороги, а це означає, що мені потрібні землі цього впертого осла Оріоля. Але терпіння… Ах, до речі, Ма-Русель купив дачу на тих самих умовах, що й Ремюзо. Довелось піти на цю маленьку жертву, адже він віддячить нам за неї вдесятеро. Спробуйте довідатися про наміри Клоша.
— Він зробить так, як і інші,— сказав лікар. — Але є ще одна річ, про яку я вже кілька днів думаю і яку ми зовсім забули: це метеорологічний бюлетень.
— Який метеорологічний бюлетень?
— У великих паризьких газетах! Це конче потрібно! Треба показати, що температура на нашому курорті чудова, стала, рівна, без різких змін, що в цьому відношенні з Монт-Оріолем не може змагатися жоден із сусідніх курортів. Ви купите місце метеорологічного бюлетеня у найголовніших впливових газетах, а я щовечора повідомлятиму телеграфом про погоду у нас. І зроблю так, що пересічна температура в Монт-Оріолі наприкінці року буде вища за температуру довколишніх місць. Найперше, що впадає нам в очі, коли ми розгортаємо великі газети, це температура, влітку — у Віші, Руайя, Мон-Дорі, Шатель-Гійоні тощо, а взимку — в Кані, Ментоні. Ніцці, Сен-Рафа-елі. В цих краях завжди повинна бути чудова погода, любий директоре, щоб парижанин думав: «Хай йому чорт, щастить же тим, хто туди їздить!»
Андермат скрикнув:
— До лиха! Ви маєте слушність! Як же я не подумав про це? Ще сьогодні займусь цим ділом. До речі, якщо вже в нас зайшла мова про корисні заходи: ви не написали професорам Ларенарові та Паскалісу? Мені дуже хотілося б, щоб вони обидва були тут.
— Не піддаються, дорогий президенте… Принаймні… Принаймні поки самі, на власному досвіді, не пересвідчаться, що наша вода чудова… Але заздалегідь переконувати їх… це марна річ…
Вони саме проходили повз Поля і Гонтрана, які пили каву після сніданку. Надходили й інші курортники, здебільшого чоловіки, бо жінки, вставши з-за столу, завжди проводять годинку-дві в своїх кімнатах. Петрюс Мартель наглядав за слугами.
— Чарочку горілки! Коньяку! Ганусівки! — покрикував він тим гучним басом, яким за годину по тому розпоряджався на репетиції і давав тон примадонні.
Андермат на хвилину спинився, поговорив з молодими людьми і знову пішов далі з головним лікарем.