— Вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку.
Граф перепросив наречену і рушив за приятелем.
Як тільки вони вийшли на вулицю, Поль палко заговорив:
— Слухай, треба за всяку ціну перешкодити негідиикові-італійцю спокушати цю беззахисну дитину.
— Що ж, по-твоєму, я маю зробити?
— Попередити її, що це авантурник.
— Е, голубе, мене це не обходить.
— Але ж вона буде твоєю зовицею.
— Так, але я не маю ніяких доказів, що Мазеллі готує якісь злочинні заміри. Він однаково залицяється до всіх жінок і ще ні разу не зробив і не сказав нічого непристойного.
— Гаразд, якщо ти не хочеш узяти це на себе, то я сам візьму, хоч мене, певна річ, воно обходить ще менше, ніж тебе.
— Ти що, закохався в Шарлотту?
— Я?.. Ні… Але я добре бачу гру цього негідника.
— Ти, друже, втручаєшся в делікатні справи… принаймні, якщо ти не закоханий у Шарлотту…
— Ні… не закоханий… але я повинен прогнати цього пройдисвіта, от що…
— І що ж ти збираєшся зробити, хотів би я знати?
— Дати ляпаса мерзотникові.
— Чудово, прекрасний спосіб, щоб вона його покохала. Ви битиметесь, і чи він тебе поранить, чи ти його, — все одно він стане для неї героєм.
— А що б ти зробив?
— На твоєму місці?
— На моєму місці.
— Я поговорив би з дівчинкою по-приятельському. Вона дуже довіряє тобі. Я просто розказав би їй, що таке оці світські жевжики. Ти говориш палко. І я дав би їй зрозуміти, по-перше, чому з’явився з іспанкою, по-друге, чому пробував захопити дочку професора Клоша, по-третє, чому він, піймавши там облизня, тепер намагається завоювати Шарлотту Оріоль.
— А чому ти сам цього не зробиш? Ти ж будеш її зятем.
— Бо… бо… через те, що було між нами… розумієш… Я не можу.
— Це правда. Я сам їй скажу.
— Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці?
— Авжеж, хай йому чорт.
— Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама.
Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір’їв, обдумуючи, як почати важку розмову.
Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав:
— Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами.
Вона глянула на нього ясними очима:
— А навіщо?
— О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду.
— Говоріть.
Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню.
Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою.
Далі озвалася:
— Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме?
— Я маю на увазі доктора Мазеллі.
Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала;
— Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді… відтоді… після заручин сестри я стала вже не така… не така дурна.
Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете… мене тільки забавляло все це.
Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг!
Він спитав:
— То ви не любите його?
— Кого? Мазеллі?
— Так.
Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:
— І… ви не любите… нікого?
Вона відповіла, опустивши очі:
— Не знаю… Люблю тих, хто мене любить.
Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:
— Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!