Тоді Вільям спробував відвернути її думки на інше.
— Ти ще не знаєш, той інтриган Мазеллі цієї ночі викрав дочку професора Клоша. Вони втекли невідомо куди. Оце так історія!
Вона підвелась на подушці; її очі розширились від туги, і вона прошепотіла:
— О бідна герцогиня… бідна жінка… Як мені шкода її!
Серцем вона вже давно розуміла страждання іншого
пристрасного, змученого серця! Бо ж мучилась тим самим болем, плакала тими самими слізьми.
Проте знову сказала:
— Слухай, Вілю, поклич Блека. Я відчуваю, що помру, якщо він не прийде.
Андермат узяв її руку й ніжно поцілував:
— Ну, маленька моя Христіано, будь же розважлива… зрозумій…
Побачивши на її очах сльози, він звернувся до маркіза:
— Краще це зробити вам, любий тестю. Я не можу. Блек щодня приходить сюди о першій годині до принцеси Мальдебурзької. Спиніть його і попросіть зайти до вашої дочки. Ти ж почекаєш годинку, правда, Христіано?
Вона погодилась годину чекати, але вставати з ліжка, щоб поснідати з ними, відмовилась, і чоловіки пішли до їдальні самі.
Поль уже був там. Побачивши його, Андермат скрикнув:
— Слухайте, що це мені сьогодні сказали? Ви одружуєтесь із Шарлоттою Оріоль? Це ж неправда, га?
Молодий чоловік, стурбовано поглядаючи на зачинені двері, стиха відповів:
— Боже мій, правда!
Ніхто ще не знав цього, і вони всі троє стояли перед ним, остовпілі від подиву.
Вільям спитав:
— Що це вам стукнуло? З вашим достатком женитися? Зв’язувати себе з жінкою, коли ви можете мати їх усіх? Крім того, і сім’ю її ніяк не назвеш шляхетною. Це добре для Гонтрана, у якого в кишені порожньо.
Бретіньї засміявся:
— Батько мій забагатів на борошні, він був мельником… Якби ви його знали, то теж сказали б, що йому бракує шляхетності… Що ж до дівчини…
Андермат урвав його:
— О, вона чудова… прекрасна… чарівна… і… знаєте… вона не буде бідніша за вас… якщо не багатша… це кажу вам я, повірте!..
А Гонтран пробурмотів:
— Авжеж, шлюб нічому не заважає і прикриває відступ. Шкода тільки, що ти не попередив нас. Як же, до біса, це сталося, друже?
Тоді Поль усе розповів, трохи дещо змінивши. Перебільшив свої вагання й про те, як у нього раптом виникло таке рішення, коли слова дівчини дали підставу думати, що вона любить його. Казав про несподіваний прихід старого Оріоля, про їхню сварку, теж перебільшивши її, про сумніви селянина щодо його багатства і про гербовий папір, видобутий з шафи.
Андермат, мало не плачучи від сміху, стукнув рукою по столу:
— О! То він повторив цю штуку з гербовим папером! Це ж мій, мій винахід!
Але Поль, трохи почервонівши, пробурмотів:
— Прошу вас, не кажіть поки що про цю новину вашій дружині. Ми з нею великі друзі, тож зручніше буде, якщо я сам про все їй розповім…
Гонтран дивився на приятеля з чудною веселою посмішкою, яка, здавалось, говорила: «Дуже добре придумав, дуже добре! От як треба кінчати такі справи — без галасу, без історій, без драм!»
І запропонував:
— Якщо хочеш, друзяко, ходімо до неї разом після сніданку, коли вона встане, і ти скажеш про своє рішення.
Вони зустрілись поглядами, якийсь час пильно дивились один на одного, читаючи приховані думки, потім відвернули очі.
І Поль байдуже відповів: %
— Гаразд, я з радістю, ми про це ще поговоримо.
Увійшов лакей, попередив, що доктор Блек приїхав до
принцеси, і маркіз одразу ж вийшов, щоб перестріти його.
Він пояснив лікареві становище, розповів про труднощі зятя та бажання дочки, і той охоче пішов за ним.
Як тільки маленький головатий чоловік зайшов у кімнату Христіани, вона сказала:
— Тату, залиш нас.
І маркіз вийшов. Тоді вона ледве чутним, ніжним голосом, немов на сповіді, розповіла про свої тривоги, страхи й кошмари. Лікар слухав, як священик, дивлячись на неї великими круглими очима, і легенько кивав головою, показуючи свою уважність.
— Так, так, — бурмотів він, начебто хотів сказати: «Ваш стан я знаю, як свої п’ять пальців, і вилікую, як захочу».
Коли Христіана скінчила, він почав з дріб’язковою докладністю розпитувати про її життя, звички, режим, лікування. Він, здавалось, то схвалював її жестом, то стримано відкидав щось коротким вигуком. А як вона дійшла до найбільшого свого страху, що дитина не так лежить, він підвівся і з цнотливістю духівника обмацав її руками скрізь ковдру, після чого сказав: