Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.
— Ні,— заперечила мати, — залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.
Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.
Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:
— Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.
І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.
Потім Андермат повернувся.
— То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, — сказав.
Вона відповіла вже твердішим голосом:
— Так, голубе, можеш прислати її… завтра вранці.
І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.
Ввечері її провідали батько та брат і розповіли місцеві історії: професор Клош спішно поїхав шукати дочку, герцогині де Рамас щось не видно, певно, подалася розшуку-* вати Мазеллі. Гонтран сміявся з цих пригод, виводячи з них комічну мораль.
— На цих курортах діються просто неймовірні речі! Це єдині казкові краї, що існують на землі! За два місяці тут трапляється більше подій, ніж у всьому світі за цілий рік. Можна подумати, води на курортах не мінеральні, а чарівні. І скрізь те саме — в Ексі, Руайя, Віші, Люшоні, як і на морських курортах — у Дьєпі, Етрета, Трувілі, Біарріді, Кані, Ніцці. Тут можна зустріти представників усіх народів, всяких станів, незрівнянних пройдисвітів, мішанину рас і людей, якої не знайдеш більше ніде в світі. А скільки надзвичайних пригод! Жінки тут викидають усякі штуки на диво легко і швидко. В Парижі вони опираються, а на курортах — падають! Чоловіки тут знаходять хто багатство, як Андермат, хто — смерть, як Обрі-Пастер, хто ще гірше… одружуються… як я… та Поль. Смішно й безглуздо!
Ти ж знаєш, що Поль одружується, правда?
Вона пробурмотіла:
— Так, Вільям казав мені.
Гонтран вів далі:
— Він має слушність, цілковиту слушність. Дівчина з селянської сім’ї… Так що ж, це краще, ніж дівчина з сім’ї авантурника чи просто якась дівка. Я знаю Поля. Він кінчив би тим, що одружився б з якоюсь хвойдою, якщо б тільки та опиралася йому хоч півтора місяці. А щоб йому опиратись, треба бути або розпусною, або невинною. Він натрапив на невинну. Тим краще для нього.
Христіана слухала, і кожне братове слово проникало їй в серце, завдаючи болю, жахливого болю.
Заплющивши очі, вона сказала:
— Я дуже стомилась. Хочеться трохи відпочити.
Маркіз і Гонтран поцілували її і вийшли.
Але заснути вона не могла, так її мучили болісні думки. Свідомість того, що він уже не любить її, зовсім не любить, завдавала їй такого болю, що коли б рядом не було сиділки, яка дрімала в кріслі, вона б устала, відчинила вікно й кинулась на кам’яні сходи. Поміж завісками вікна проходив тоненький промінчик місячного світла і на паркеті лежала ясна кругла пляма. Христіана глянула на ту пляму, і її охопили спогади: згадались озеро, ліс, перше ледве чутне і таке хвилююче освідчення: «Я люблю вас», і Турноель, і всі їхні ласки у вечері на темних стежках, і дорогу на Ла-Рош-Прадьєр. Раптом вона уявила собі ту білу дорогу, і зоряну ніч, і його, Поля, який, обнявши за стан якусь жінку, щокроку цілує її в уста. Вона впізнала жінку. То була Шарлотта! Він пригортає її до себе, усміхається так, як тільки він один уміє, шепоче їй на вухо ті ніжні слова, які тільки він уміє говорити, потім стає навколішки й цілує перед нею землю, як цілував колись перед Христіаною. їй стало так боляче, так боляче, що вона відвернулась і, припавши обличчям до подушки, заридала. Вона мало не кричала, такий розпач розривав їй душу.
Нестямно калатало серце, і кожен удар його, відлунюючи в скронях, весь час вистукував одне й теж: «Поль! Поль! Поль!» Вона затикала вуха руками, щоб не чути, закутувалася з головою в ковдру, але тоді це слово з кожним ударом невгамовного серця дзвеніло в глибині її грудей.
Сиділка, прокинувшись, запитала:
— Вам стало гірше, пані?
Христіана повернула до неї заплакане лице і прошепотіла:
— Ні, я спала й бачила сон… Мені стало страшно.
Потім попросила засвітити свічки, щоб не бачити місячного променя.
Одначе десь над ранок вона задрімала.
Поспала кілька годин, коли Андермат привів пані Онора. Товста жінка з першої ж миті почувала себе як дома — сіла коло ліжка, взяла породіллю за руку, почала розпитувати її, неначе лікар, і, задоволена відповідями, промовила: