— Ну що ж, усе гаразд.
Потім скинула капелюха, рукавички, шаль і сказала сиділці:
— Можете йти, серденько. Як треба буде, то я подзвоню.
Христіана, відчуваючи огиду до цієї жінки, сказала чоловікові:
— Дай мені на хвилину маленьку.
Як і вчора, Андермат приніс дитину, обережно тримаючи її, і поклав на подушку. І так само, як учора, притулившись щокою до закутаного в пелюшки теплого тільця, якого вона ще не бачила, Христіана відчула благодійний спокій.
Раптом дитина закричала, заплакала тонким пронизливим голоском.
— їсти хоче, — сказав Андермат.
Він подзвонив, увійшла годувальниця, здорова, рожевощока жінка з великим ротом і широкими блискучими зубами, які аж злякали Христіану. Розстебнувши пазуху, вона витягла важку грудь, м’яку й набряклу молоком, наче коров’яче вим’я. Побачивши, як її донька припала губами до цього бурдюка, Христіана відчула ревнощі й огиду, і їй захотілося схопити дитину, відняти її.
Пані Онора давала тепер поради годувальниці; незабаром та пішла, забравши дитину.
Андермат теж пішов. Жінки лишилися самі.
Христіана не знала, як узнати про те, що мучило її душу, боялася що занадто розхвилюється, розгубиться, заплаче, зрадить себе. Але пані Онора сама завела мову, хоч її ні про що й не питали. Розповівши всі місцеві плітки, вона заговорила про сім’ю Оріоль.
— Хороші люди, — казала, — дуже хороші. А мати яка чесна та роботяща була, коли б ви знали! Десятьох була варта. І дівчата в неї пішли.
Потім, коли вона хотіла перейти на інше, Христіана спитала:
— Яка з них вам більше до вподоби — Луїза чи Шарлотта?
— О пані, я більше люблю Луїзу, наречену вашого брата. Вона розважливіша, статечніша. Це хазяйновита жінка. А чоловікові моєму більше подобається молодша.
У чоловіків, знаєте, інший смак, не такий, як у нас.
Вона замовкла. Христіана, яка все більше втрачала мужність, прошепотіла:
— Мій брат часто зустрічався у вас із своєю нареченою?
— Часто, пані, дуже часто, чи не щодня. Все це у мене й сталося, все! Я не заважала їм розмовляти, розуміла, до чого йде! А ще мені дуже приємно, що пан Поль закохався в меншу.
Тоді Христіана спитала ледь чутно:
— Він дуже любить її?
— О пані, так любить! Просто розум втратив останнім часом. А коли італієць — той, що викрав дочку професора Клоша, — почав було крутитися коло меншої,— роздивлявся, знаєте, та вивідував, то я думала, що вони поб’ються…
О, якби ви бачили очі пана Поля! Він дивився на неї, як на пречисту діву!.. Приємно бачити таке кохання!
Тоді Христіана почала розпитувати її про все, що діялось у неї на очах — що вони говорили, що робили, про їхні прогулянки в долину Сан-Сусі, де колись він стільки разів говорив їй про свою любов. Дивуючи пані Онора, несподівано запитувала про таке, що іншому й на думку не спало б, бо вона раз у раз порівнювала, пригадувала безліч подробиць з того, що було торік, делікатне залицяння Поля, його уважність, дотепні вигадки, чарівно ніжне піклування — явна ознака того, що чоловік хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.
І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: «Ах!»
Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:
— А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.
— А вірші він їй читав?
— Авжеж, пані, ще й які гарні.
Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.
В коридорі почулася чиясь хода. То Ма-Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.
Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:
— Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?
Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:
— Ні… ні… я не хочу… Ні!..
Здивований Вільям підійшов до неї:
— Але ж послухай… Треба було б… Ми так зобов’язані йому… Ти повинна…
Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:
— Ні… ні… ніколи!.. Хай ніколи не приходить… Чуєш?., ніколи!