Христіана напружила всю свою волю і тихо відповіла:
— Скажи, що я цілком його схвалюю.
Вільям з жорстокою впертістю провадив далі:
— І ще йому дуже кортить знати, як ти назвеш дочку. Я сказав, що ми ще не вирішили — Маргаритою чи Же-нев’євою.
— Я передумала, — сказала вона. — Хочу назвати її Ар-летою.
Колись, у перші дні вагітності, вони з Полем говорили про те, яке ім’я дати майбутній дитині; дочку збирались назвати Маргаритою або Женев’євою, але тепер Христіана і чути не хотіла цих імен.
Вільям повторив за нею:
— Арлета, Арлета… Це дуже мило… маєш слушність. А мені хотілося б назвати її, як і тебе, — Христіаною. Люблю це ім’я — Христіана!
Вона глибоко зітхнула:
— О ні. Воно чимось нагадує розп’яття і віщує великі страждання.
Андермат почервонів — таке порівняння не спадало йому на думку; він підвівся і сказав:
— Зрештою, Арлета — гарне ім’я. До побачення, люба!
Як тільки він піщов, Христіана гукнула годувальницю
і веліла, щоб колиску поставили тепер коло її ліжка.
Коли легку колиску, схожу на човника-гойдалку, з білою, як вітрило, завіскою на зігнутому мідному пруті, поставили біля її ліжка, Христіана простягла руку до дитини, що спала в ній, і прошепотіла:
— Люлі-люлі, моя маленька. Ніхто ніколи не любитиме тебе так, як я.
Наступні дні вона провела в спокійному смутку, багато думала, загартовуючи собі душу й серце, щоб за кілька тижнів мужньо повернутися до життя. Найголовнішим заняттям її тепер було дивитись на свою дочку: вона сподівалася побачити перший проблиск свідомості в її погляді, але бачила тільки дві круглі голубі ямки, що незмінно поверталися до великого ясного вікна.
І відчувала глибоку тугу, думаючи про те, що ці сонні ще очі дивитимуться на світ так же, як і вона, — крізь оманливий серпанок мрій, що п’янять щастям і довірливою радістю жіночу душу. Ці очі любитимуть усе, що любила й вона, — чудові ясні дні, квіти, ліси і, на своє лихо, людей. Певно ж, когось полюблять. Полюблять чоловіка. Носитимуть у собі його знайомий, любий образ, бачитимуть його, коли він буде далеко, палатимуть, коли його зустрінуть… А потім… а потім… вони навчаться плакати! По цих щічках тектимуть сльози, страшні пекучі сльози! І від жахливої муки зрадженої любові ці нині ще тьмаві, невиразні очі, які будуть тоді синіми, стануть невпізнанні, зблякнуть від розпачу й туги.
І вона безтямно цілувала дитину, приказуючи:
— Не люби, моя донечко, нікого, крім мене!
Нарешті одного дня професор Ма-Русель, що навідувався до неї щоранку, заявив:
— Ну що ж, добродійко, сьогодні ви вже можете ненадовго встати.
Коли лікар пішов, Андермат сказав дружині:
— Дуже шкода, що ти ще не зовсім одужала, бо сьогодні у нас відбудеться дуже цікавий для нашої установи дослід. Своєю автоматичною гімнастикою доктор Латон зробив із старим Кловісом справжнє чудо. Уяви собі, що цей бродяга тепер ходить майже так, як і всі люди! До того ж, з кожним сеансом почуває себе краще.
На догоду чоловікові вона спитала:
— І ви хочете влаштувати прилюдний сеанс?
— І так, і ні. Ми проведемо сеанс тільки для лікарів і кількох наших друзів.
— О котрій годині?
— О третій.
— Пан Бретіньї теж там буде?
— Авжеж. Обіцяв прийти. Все правління буде. З медичного погляду це дуже цікаво.
— Знаєш, — сказала вона, — я саме в цей час встану, попроси, щоб пан Бретіньї провідав мене. Поки ви провадитиме дослід, він за компанію побуде зі мною.
— Гаразд, люба.
— Ти не забудеш?
— Ні, ні, не турбуйся.
І Андермат пішов збирати публіку.
Після того, як Оріолі піддурили його з видужуванням паралітика, він тепер і собі дурив хворих, дуже легковірних, коли йдеться про лікування, і говорив про чудесне зцілення так часто, палко й переконано, що йому й самому вже важко було розібратися, вірить він у це чи ні.
Десь на третю годину всі, кого йому пощастило залучити, зібрались коло дверей лікарні, чекаючи Кловіса. Старий прийшов, спираючись на два ціпки, все ще тягнучи ноги й чемно кланяючись праворуч і ліворуч.
За ним йшов Оріоль із сином та дочками. Поль і Гонтран супроводили своїх наречених.
У великій залі, де містилося всяке гімнастичне знаряддя, стояв доктор Латон, розмовляючи з Андерматом і доктором Онора.
Радісна усмішка майнула на його поголеному обличчі, коли він побачив дядька Кловіса.
— Ну як? — спитав він. — Як ми себе сьогодні почуваємо?