1886 рік був позначений у житті Мопассана виходом збірок «Добродій Паран» і «Маленька Рок», закінченням роману «Монт-Оріоль». Слава письменника вже досягла вершини, його почали часто запрошувати до світських салонів. Це дало привід деяким його недоброзичливим біографам твердити, ніби Мопассан вирішив пробитися до аристократичних кіл. Проте об’єктивні сучасники, близькі його друзі категорично заперечували подібну версію, що мала на меті лише принизити уславленого художника. Насправді ж відвідування «вищого світу» давало можливість краще пізнати його, зрозуміти мораль та особливості поведінки представників цього світу в різних умовах. Сам Мопассан ставився до нього з глибокою зневагою, про що свідчить його книга «На воді» (1888). У ній він, зокрема, писав: «Я ніколи не зможу бути придворним! Знаєте, яке дивне почуття викликають у мене ці «гранди»? Почуття гордості, якого я ще ніколи не знав. Мені здається, що я сам між ними Принц і розмовляю з недорозвиненими дітьми, які вивчали лише святу історію. На щастя, у нас є й інші люди…»
Численні поїздки письменника на термальні води, спостереження за махінаціями ділків, що швидко прибрали до рук модні курорти й почали їх використовувати як засіб наживи, дали великий матеріал для нового роману «Монт-Оріоль». Цей соціально-викривальний твір змальовує утвердження влади фінансового капіталу в країні й ті станові зміни, що відбувалися під впливом його наступу, процес дегуманізації, що все глибше роз’їдав суспільство.
Реалістична майстерність романіста виявилась у створенні правдивих узагальнюючих образів, виразників буржуазної ідеології. Головне місце серед них займає капіталіст-промисловець і банкір Вільям Андермат, що є своєрідним продовженням лінії Вальтера з «Любого друга». Андермат — ділок нової формації. Усе, що впадає йому в око, він перекладає на грошову вартість, вищий зміст свого існування бачить у здобутті все нових і нових мільйонів та в боротьбі зі своїми конкурентами. У нього в голові, говорить його шурин Гонтран, «той самий дзвін золота, що й у залах Монте-Карло». Від себе Мопассан додає, що його Андермат нагадує машину, сконструйовану лише для того, щоб лічити, підбивати й розраховувати в голові гроші. Він свідомий своєї могутності і не випадково виголошує, що саме подібні йому багатії стали володарями часу, «справжніми і єдиними володарями». Зруйновані аристократи Равенелі, забувши про свою колишню честь, пиху й титули, підлабузнюються до Андермата і низько схиляються перед його гаманцем. З нищівною іронією Мопассан-реаліст показав, з одного боку, повну моральну деградацію французького дворянства, що остаточно втратило свої колишні ідеали, а з другого — прагнення збагатитися будь-якими засобами. Як і в попередньому романі, письменник знову стверджує: в буржуазному суспільстві все продається, все перетворюється на товар. Андермат купує не тільки землі, а й усіх, із ким спілкується.
Особливе місце в романі займає заздрісна й жадібна родина селян Оріолів. На її прикладі Мопассан показав, як гонитва за прибутками, можливість швидко збагатитися руйнують традиційний уклад селянської сім'ї, викликаючи в ній розлад і ворожнечу. До тривог і переживань Оріолів письменник ставиться з неприхованою іронією, що випливає з його розуміння дріб’язкової обмеженості їхніх егоїстичних прагнень. Водночас автор підкреслює, що процес дегуманізації під впливом капіталістичних відносин швидко проникає і в село.
Інтерес Мопассана до психології батька Оріоля і його дочок не був випадковим, оскільки вони перетворювалися на той новий і типовий соціальний прошарок, що народжувався й набував реальної сили на очах автора. Життя селян було йому добре відоме ще з дитячих років і завжди викликало гостре зацікавлення. Цій темі він присвятив понад п’ятдесят новел. Мопассан бачив повсякденні турботи неосвічених селян, їхню виснажливу працю, що отупляє людину, зводить її запити до тваринних інстинктів, розумів увесь «ідіотизм» селянського існування, що породжував брутальність, черствість і жорстокість, а в заможних колах — ще й скнарість та грошолюбство.