На початку 20-го віку Велзове ім’я вже встигло набути широкої слави не тільки в Англії, а й далеко за її межами. Син прогорілого крамаря, колишній прикажчик і скромний учитель вийшов з безвісности рядового існування на авансцену розумового і громадського життя своєї батьківщини. Перед ним розчинилися двері аристократичних салонів; він зробився почесним гостем у вітальнях політичних діячів, дипломатів, верховодів комерції; йому доводилося зустрічатися з людьми різних фахів і станів, оглядати з близької відстані всю ієрархію англійського громадянства. Поле його зору раз-у-раз ширшало, і це незабаром відбилося в його реалістичних романах. Уже в «Тоно-Банґе» (1909) він розгорнув простору панораму британського суспільства, зосереджуючи увагу на занепаді великовельможної провінціальної шляхти під натиском зухвалого крамарства. З цього часу побутові романи Велзові робляться справжнім літописом Англії 20-го віку, відображеної в очах одного з найспостережливіших, найрізносторонніших і найталановитіших представників її науково-технічної інтелігенції. Проблема сім’ї та шлюбу, проблема шкільного виховання, гучні дебати про жіночу рівноправність, парламентські контроверсії, – все, що цікавить і хвилює англійського інтелігента, вписує Велз чутким пером у свою хроніку. Як його прославлений Брітлінґ, він говорить про все, на все має власні погляди, бо «мати власні погляди йому так само доконче потрібно, як конче потрібно собаці обнюхати ваші закаблуки». І Велз «обнюхує каблуки дійсности». Він «дивиться в корінь» і «бачить наскрізь». Звичайний діалог, неминучі перипетії жаги переплітаються в його хроніці з міркуваннями на політичні, соціологічні, педагогічні, релігійні теми.
Відійшовши мало не зовсім від фантастичного жанру, віддавши свою виняткову плодовитість на малювання англійської дійсности, Велз після «Тоно-Банґе» по кінець 1915 року написав крім «Історії містера Поллі» ще сім побутових романів: «Анна-Вероніка» (1909), «Новий Макіавеллі» (1910), «Шлюб» (1912), «Пристрасні друзі» (1913), «Дружина сера Айзека Гармана» (1914), «Білбі» (1915) і «Величні шукання» (1915). Лише «Білбі», тісніше пов’язана з попередньою групою Велзових реалістичних романів іронічна повість про пригоди свавільного юнака, що наважився вчинити опір своїм простим батькам на їх спробу накинути йому лакейську кар’єру, стоїть осторонь у цьому реєстрі. Решта ж перерахованих творів щільно зступаються в одне нерозривне оповідання про англійську передвоєнну інтелігенцію. В «Анні-Вероніці», «Шлюбі» і «Дружині сера Айзека Гармана» її показано в сексуальному аспекті, нездольну скинути з себе ті пута умовностей, що перетворюють шлюб на одну з форм безвихідного рабства і рокують одружених чи то коханців на марний бунт проти його. «Новий Макіавеллі», «Пристрасні друзі» і «Величні шукання» – то потрійний мартиролог передової інтелігенції, заклопотаної політичними справами Британської імперії і всього світу, поринулої у відомі вже нам проекти захоплення промислової і фінансової ініціативи кращими силами нації, у плани виховання покоління зі здоровими нахилами та з звичкою до колективного мислення заради тієї самої Велзової мети – універсальної держави. Війна поклала край цим «величним шуканням» і разом з іншими зрушеннями принесла англійській інтелігенції ревізію релігійної проблеми. Велз упіймав і богошукальні пориви враженого жахом війни інтелігента і відбив їх у трьох згадуваних теологічних романах.
Сила інерції невблаганна. Хоч як зрухнулись основи старої цивілізації під час найбільшого із струсів, яких їй трапилося зазнати, а все ж усього світу визволенням війна не вдарувала. Тільки на сході Европи впали підпори справічного неладу, що намагався скидатись на лад, і залягли перші підвалини майбутніх сполучених штатів пролетаріату, але такої можливости Велз не передбачив і шляхів російської революції не ухвалив. Він зостався по той бік класових боїв, у лавах ліберальної науково-технічної інтелігенції, що повернулась поволі до звичних своїх справ, – лишився вести далі щоденника її настроїв, її болячок, турбот, уповань. За десять років цієї праці його хроніка збільшилася на сім розділів. Їх назви: «Джоана і Пітер» (1918), «Таємні закутки серця» (1922), «Сон» (1924), «Батько Христини-Альберти» (1925), «Світ Вільяма Кліссолда» (1926), «Тимчасом» (Meanwhile, 1928) і «Містер Блетсворсі на острові Ремпол» (1928). Стрижнем, навколо якого розгортаються події, змальовані в романах «Джоана і Пітер», «Сон» і «Містер Блетсворсі», є світова війна в британській її частини; інші чотири романи відбивають заколот у думках і настроях, характерний для післявоєнного англійського суспільства. Коли можна одним словом віддати той душевний стан, який залишила в спадщину війна англійським інтелігентам, то цим словом, вичавленим з новітніх розділів Велзового літопису, може бути слово: тривога. Але Велз додержує вірности прекраснодушному оптимізмові до кінця і останню свою книжку, «Містера Блетсворсі на острові Ремпол», присвячує пам’яті безсмертного Кандіда.