Що більше я віддалявся від чудного білого Сонця на чорному небі і від великої блискучої Землі, де почалося моє буття, то більше мені видавалось, ніби я якимсь незбагненним способом розширююсь, роблюся чимраз безмірніший проти того світу, що я покинув, проти окремих моментів і діб людського життя. Незабаром я побачив усю земну кулю, дещо опуклу, як Місяць незадовго до повні, але дуже велику. Сріблясті контури Америки осявало тепер те південне сонце, що в його промінні, видимо, кілька хвилин тому грілася маленька Англія. Спочатку Земля була величезна і сяяла на небі, виповняючи більшу частину його; та щохвилини вона меншала і віддалялася. Коли вона зовсім звузилась, великий Місяць у третій кватирі визирнув з-понад краю її кружала. Я подививсь на сузір’я. Лише частини сузір’я Барана, що саме ховалась за Сонцем, та Лева, якого заступала Земля, не було видно. Я пізнав ізвивисту, пошарпану бинду Молочного Шляху з яскравою Вегою поміж Сонцем і Землею; Сіріус і Косарі розкішно сяяли на непроглядно-чорному тлі протилежної чверти небосхилу. Над головою в мене стояла Полярна зоря, і Віз завис над земною кулею. А віддалік, понад і під осяйною сонячною короною, горіли невідомі мені сузір’я, що їх я зроду не бачив; в одному з них, схожому на меч, я пізнав Південний Хрест. Усі вони були не більші, ніж видаються з Землі, з тією лише відміною, що маленькі, мало помітні на Землі зірки тепер блискотіли в облямівці чорної порожнечі так яскраво, як першорядні зорі, а більші світи являли собою цятки несписанних фарб і пишноти. Альдебаран палав криваво-червоним огнем, а Сіріус немов зосередив в одній точці сяйво незліченних сафірів. І світили всі зорі рівним світлом, не миготіли, розкішні й величні в своєму спокої. Моє враження від них було тверде і яскраве, як діамант. Навколо не було облудного туману, не було атмосфери, взагалі нічого, крім безмірної темряви, поцяткованої міріадами чітких променистих цяток і плямок світла. Коли я знов перевів погляд на Землю, маленька куля видавалася не більша за Сонце. Вона крутилась, дедалі зменшувалась і за одну секунду (так мені здалося) зробилася вдвоє менша. Чимраз вона меншала й меншала. Ген-ген, у протилежному напрямку, сяяла рівним сяйвом маленька, зі шпилькову голівку завбільшки, рожевувата цятка – планета Марс. Я нерухомо плавав у порожняві і без найменшого сліду жаху чи подиву стежив за тим, як линула повз мене та хмара космічного пилу, що ми її звемо Всесвітом.
Раптом мені сяйнула думка, що моє уявлення про час змінилось, і процес сприймання відбувався в мене не швидше, а, навпаки, незмірно повільніше, і поміж окремими моїми сприйманнями і враженнями минало багато днів. Я помітив, що Місяць уже обернувсь один раз кругом Землі, і виразно побачив рух Марса в його орбіті. Ба й більше, мені здавалось, що переміжки між моїми думками раз-у-раз подовжувались, доки, нарешті, тисячоліття не зробилося миттю в моєму уявленні.
Спочатку сузір’я непорушно сяяли на чорному тлі безмірної просторіні, коли це навколо Геркулеса та Скорпіона начебто почала скупчуватися група зір, тим часом як Косарі, Альдебаран і сусідні зорі дедалі розсипалися. Раптом з темряви вилетів рій оповитих легким променистим туманом кам’яних уламків що летіли, мов порошинки в сонячному промені. Вони кружляли навкруг мене і незабаром зникли в мерехтливій далечині. Потім я побачив трохи осторонь блискучу пляму світла. Вона швидко зростала, і я зрозумів, що то Сатурн лине назустріч. Він щоразу більшав, поглинаючи небо і з кожною хвилиною заступаючи нову безліч зір. Я розглядів приплесканий закружений диск, кружалуватий пояс і сім маленьких супутників планети. Сатурн чимраз збільшувався, зробився величезним, і тоді я поринув у безладний потік каміння, в танок порошинок і коловертні газу. На одну мить я побачив потужний потрійний пояс, немов три концентричні арки місячного світла вгорі наді мною, а чорна тінь від них падала на хаос, що клекотів унизу. Все це забрало не більш як одну десяту частину часу, потрібного, щоб розповісти про це. Планета промайнула повз мене, мов сполох блискавки; на кілька секунд вона затьмарила Сонце і незабаром обернулась на чорну закружену пляму з двома крилами обабіч, що заступала світло. Землі, цього атома, який породив мене, я більше не міг бачити.