Серед нащадків містера Морріса був один такий самий розсудливий і розважний, як і його предок. Він був такий же кремезний і присадкуватий, як та старожитня людина з дев’ятнадцятого століття, від якої перейшло йому й ім’я Морріс, перероблене тепер на Меріс. Обличчя його теж мало напівзневажливий вираз. Мерісові так само таланило в житті, і що краще йому велося, то запекліше ненавидів він усякі винаходи, і не більше за свого предка Морріса сушив собі голову думками про майбутнє і про нижчі класи. Звичайно, «Times’a» він не читав, та й навряд чи знав, що така газета колись існувала, бо всі газети під ту пору давно вже позникали в прірві часу. Але фонограф, що переказував йому світові новини під час його вранішнього туалету, був неначе живим голосом воскреслого Бловіца{4}. Той фонограф формою своєю і розміром скидався на німецького годинника. На чільній його поверхні, внизу, містилися електричний барометр, такий же хронометр та календар, і крім того автоматичний покажчик призначених побачень, а там, де в німецькому годиннику буває циферблат, зяяв отвір рупора. Коли були якісь новини, з рупора спочатку вилітало наче індиче квоктання: «гуль-гуль-гуль», а тоді він переказував новини так гучно, як, скажімо, може бути гучною труба. Повним, густим, горловим голосом він розповідав Мерісові, тим часом як той одягався, про нічні пригоди з повітряними омнібусами, що літали кругом світу, про прибуття значних осіб до фешенебельних курортів у Тибеті, про вчорашні збори великих монопольних компаній. Коли Мерісові не подобались якісь повідомлення, йому досить було тільки натиснути кнопку, і фонограф, трохи ніби захлинувшись, починав говорити про інше.
Звісно, туалет містера Меріса дуже відрізнявся від туалету його предка. Важко сказати, хто з них почував би себе гірше і більше б мучився, опинившись в одежі другого. Меріс, напевно, волів би пройтися по світі без одежі, ніж накласти на голову циліндра, убратись у сюртук та сірі штани і почепити ланцюжка від годинника, а якраз це вбрання в минулому сповняло містера Морріса похмурою самоповагою. І потім – Мерісові вже не доводилося голитись: умілий оператор давно винищив йому на лиці з корінням усе волосся. Одягаючись, Меріс передусім натягав штани з приємної на погляд бурштиново-рожевої тканини, крізь яку не проходило повітря, і за допомогою дотепно пристосованого маленького смока, надимав їх так, щоб вони викликали враження, що він має міцні м’язи. Після того він напинав на себе таку ж пневматичну куртку, отже ввесь він був обкутаний повітрям, і воно якнайкраще захищало його від спеки та холоду. На це пневматичне вбрання він надягав шовкову туніку, бурштинового кольору, а поверх усього накидав кармазиновий плащ з вигадливо повирізуваними краями. На голову, – на ній також давно вже було знищено всякий натяк на волосся, – Меріс накладав гарненького, ясно-червоного капелюшка; він був надутий воднем і, присмоктуючись, міцно тримався на голові, кумедно схожий на півнячий гребінь. Скінчивши на цьому свій туалет і почуваючи, що він вдягнений скромно, але так, як годиться, Меріс міг тепер спокійним оком дивитись на людей.
Оцей-о Меріс, – чемний титул «містер» давним-давно вийшов з ужитку, – був один із службовців Тресту Повітряних і Водяних Рушіїв. Ця велика кампанія посідала всі повітряні турбіни і водоспади в цілому світі і постачала тогочасному людству всю потрібну йому воду і всю електричну енергію. Жив Меріс у величезному готелі, недалеко тієї частини Лондона, що звалася «Сьомою Вулицею». Він займав у цьому готелі просторе вигідне помешкання на сімнадцятому поверсі. Хатнє господарство і родинне життя віддавна позникали, поступившись місцем витонченішому побутові. Справді, безнастанне зростання орендної плати й цін на землю, брак хатньої челяді, розвиток кулінарного мистецтва, – все це зробило неможливим окремішні господарства вікторіанської доби, коли б навіть кому й захотілося вернутись до такого дикунського індивідуалізму.
Упоравшись із туалетом, Меріс підійшов до одних із двох дверей своєї кімнати (двері були прилаштовані на протилежних кінцях кімнати і позначені величезною стрілою; на одних дверях стріла показувала в один бік, на других – в другий) і натиснув кнопку. Двері відчинились, і він опинився в широкому коридорі, середину якого займала рухома платформа. На платформі стояли крісла, і на деяких з них сиділи чепурно вбрані чоловіки й жінки. Вклонившись своїм знайомим, – розмовляти перед сніданком вважалося за непристойність, – він сів на одне з крісел, і за кілька хвиль його підвезено до дверей ліфту. Він спустився ліфтом у велику розкішну залу, де автоматично подавався сніданок.
4
Анрі-Жорж Бловіц (1825-1903) – англо-французький журналіст, з 1873-го року – головний паризький кореспондент газети «The Times», автор багатьох сенсаційних статей.