Раптом розлігся звук, немов дзвін задзвонив, – звук ледве чутний, неначе долітав він з безмірної далечі, і приглушений, так ніби він пробивався крізь грубі завої темряви. Дзвін глухо вібрував, і після кожного його удару залягала нескінченно довгим переміжком глибока тиша. Рука, здавалося, міцніше стисла жезло. Ген-ген над нею, там, де темрява була найгустіша, побачив я туманне фосфоричне блимання, примарне коло, звідки вихоплювались ті уривані звуки. З останнім ударом рука зникла, бо настав сподіваний час, і я почув кипучий гомін великих вод. Та чорне жезло залишилося, широкою смугою перетинаючи небо. Потім з безмежних далекостей, з найглибших глибин простору пролунав голос. Я почув слова: «Більше не буде боліти».
Тоді наринула на мене хвиля майже нестерпного щастя і світла, і я побачив ясне біле кружало, чорне блискуче жезло і багато інших речей, що чітко вимальовувалися просто мене. Кружало було циферблатом дзиґарів, а жезло – поперечкою на спинці мого ліжка. Геддон стояв у ногах, біля ліжка, з маленькими ножицями, настромленими на пальці. Стрілки моїх дзиґарів на каміні над його плечима зійшлися на цифрі дванадцять. Мовбрей щось мив у мисці на восьмикутному столику. Бік мені тупо нив, але те відчуття навряд чи можна було назвати болем.
Операція не вбила мене. І я раптом помітив, що меланхолія, яка півроку мучила мене, зникла з моєї свідомости.
ЯБЛУКО.
– Я доконче мушу позбутись його, – несподівано промовив чоловік, що сидів у кутку купе.
Містер Гінчкліф не дочув і підвів голову. Він захоплений був радісним спогляданням прив’язаної до його портпледа корпораційної шапочки, цього зовнішнього і наочного доказу того, що він дістав науковий ступінь, – захоплений був радісним цінуванням її краси і мріями про втішне майбутнє, які збуджувала в ньому нова шапочка. Бо ж містер Гінчкліф оце саме склав іспити при Лондонському університеті і їхав на посаду молодшого викладача в середній школі у Голмвуді – місце вельми завидне. Він здивовано втупив очі в свого попутника, що сидів у дальшому кутку.
– А чом би й не віддати його кому? – спитався той. – Віддати геть! Справді, чом би не віддати?
То був високий, чорнявий чоловік, з засмаглим і все ж блідим обличчям. Він сидів, склавши навхрест руки і міцно притисши їх до грудей, а ноги простягши на протилежне місце для сидіння. Він посмикував себе за кінчик чорного обвислого вуса, не відводячи очей від носаків своїх черевиків.
– А чом би й не віддати? – сказав він іще раз.
Містер Гінчкліф кашлянув.
Незнайомець підвів очі – чудні, темно-сірі очі – і мало не хвилину неуважно дивився на містера Гінчкліфа. Потім обличчя йому пожвавіло.
– Так, – мовив він спроквола. – Чом би й ні? Віддати, та й по всьому.
– Боюся, що не зовсім розумію вас, – обізвався містер Гінчкліф і знову кашлянув.
– Не зовсім розумієте мене? – машинально перепитав незнайомець, переводячи свій чудний погляд від містера Гінчкліфа на портплед з нарочито виставленою шапочкою і назад – на зніяковіле обличчя містера Гінчкліфа.
– Бачите, ви так несподівано заговорили, – виправдувався містер Гінчкліф.
– А чом би й ні? – спитав незнайомець, думаючи про щось своє. – Ви студент? – звернувся він до містера Гінчкліфа.
– Так, я екстерном учуся в Лондонському університеті, – з нестримною пихою відповів містер Гінчкліф і нервово поправив собі краватку.