Коли вони зважились підвести очі, в долині якийсь час було темно, та незабаром ізнов засвітилося те саме світло, – мов огненний бурштин.
Побачивши те, пастух скочив на рівні ноги і з криком кинувся бігти вниз, назустріч огневі, а його супутника напав такий страх, що він залишився на тому ж місці.
Він стояв, дивом вражений, приголомшений і переляканий, і дививсь, як віддалялася постать його товариша. Той мчав устріч мандрівному полум’ю, та ще не відбіг він далеко, як почувся гуркіт, наче гримнув грім, зашуміли незримі крила, швидко пролітаючи над долиною, і все навколо пойняв найбільший жах. Тоді чоловік, що потім дав мені яблуко, завернув назад, сподіваючись врятуватися.
І тут, коли він стрімголов дряпався нагору, тікаючи від страшного гомону в нього за плечима, наскочив він на одно з тих карякуватих дерев, і з його вітей спав йому просто в жменю спілий плід. Оцей-о плід. Зараз же після того над ним прошуміли незримі крила і розітнувся гуркіт грому. Він упав і зомлів, а коли очутився, то побачив, що лежить серед обгорілих руїн рідного села, де я разом з іншими ходив коло поранених. Галюцинація? Та ж він усе ще стискав у руці золотий плід з того дерева. Були там і інші люди, що чули про легенду, і знали, що то міг бути за плід, – він помовчав. – І ось він тут, – закінчив незнайомець.
Чудно було почути таке незвичайне оповідання у вагоні третього класу на Сессекській залізниці. Здавалось, що реальне – то лише запона, за якою таїться фантастичне, і що фантастичне визирає з-за неї на світ.
– Це він? – тільки й спромігся вимовити містер Гінчкліф.
– Згідно з легендою, – вів далі незнайомець, – ті низенькі дерева, що густо розрослися в долині, походять від яблука, яке Адам тримав у руці, коли його та Єву вигнано з раю. Він відчув щось у своїй руці, побачив напівз’їдене яблуко і сердито шпурнув ним. І ось тепер ростуть дерева ті там, у тій пустельній долині, оточеній вічними снігами, і огненні мечі вартують їх і вартуватимуть аж до дня останнього.
– А я гадав, що все воно... – містер Гінчкліф затнувся, – вигадка... Чи то, певніше, приповідь. Невже ви хочете сказати, що там, у Вірменії?..
На це недокінчене запитання незнайомець відповів тим, що розтулив руку, в якій тримав яблуко.
– Та ви ж не знаєте, – заперечував містер Гінчкліф, – чи справді воно з Древа Пізнання. В того вірменина могла бути, скажімо, галюцинація. Припустіть...
– Погляньте на нього, – перебив незнайомець.
Безперечно, це була чудна на вигляд кулька, не звичайне собі, як побачив містер Гінчкліф, яблуко; воно було якогось блискучо-золотого кольору, неначе зроблене з самого світла.
Дивлячись на яблуко, містер Гінчкліф почав ясніше уявляти собі пустельну гірську долину, огненні мечі, що охороняли її, казкову давнину допіру почутої легенди. Він протер собі очі.
– Але ж... – почав він.
– Плід цей увесь час свіжий ось уже три місяці і кілька днів. Не висихає, не зморщується, не загниває.
– А ви самі, – спитав містер Гінчкліф, – ви справді вірите, що це?..
– Так. Це заборонений плід.
Не було сумніву, що ця людина говорить зовсім серйозно, і що вона цілком нормальна.
– Плід пізнання, – додав незнайомець...
– Нехай і так, – помовчавши, вів далі містер Гінчкліф, не відводячи очей від яблука. – Та все ж це не те знання, якого я шукаю, – знання іншого ґатунку. Тобто, я хочу сказати, що Адам і Єва вже скуштували його.
– Нам дісталися в спадщину їхні гріхи, а не знання їхнє, – відповів незнайомець. – А це яблуко повернуло б нам його в усій його первісній ясності й свіжості. Ми змогли б заглянути в суть усього, прозирнули б наскрізь найпотаємніше значення речей.
– То чому ж ви самі не з’їсте його? – здогадався спитати містер Гінчкліф.
– Я на те і взяв його, щоб з’їсти, – відповів незнайомець. – Людство занепало. Просто ізнов з’їсти яблуко, – це навряд чи....
– Знання – сила, – перебив містер Гінчкліф.
– Та чи щастя ж? Я старший за вас, чи не вдвоє старший. Не один раз брав я це яблуко в руки, і серце мені стискалось на саму згадку про те, скільки можна було б знати в цьому страшному просвітленні... Припустіть, що враз все на світі стане вам немилосердно ясним.
– Гадаю, що в цілому це було б чималою перевагою, – обізвався містер Гінчкліф.
– Уявіть собі, що ви змогли б заглянути в серця і думки всіх, хто оточує вас, в найзахованіші таємниці тих людей, що ви любите, що їх любов до вас дорога вам. Що тоді?
– Можна було б незабаром викрити всяке ошуканство, – сказав містер Гінчкліф, вражений цією думкою.
– А ще гірше, – ви спізнали б самого себе, без ніяких прикрас, позбавленого найдорожчих вам ілюзій. Побачили б себе на належному вам місці і все те, чому ваша недолугість, ваші пристрасті не дали здійснитись. Жорстока перспектива!