– А до біса! – промурмотів містер Гінчкліф і швидким рухом кинув осоружне яблуко за кам’яну стіну фруктового саду край дороги. Коли воно зникло, він якийсь час пожалкував був за ним, та недовго. Він міцніше затиснув у руці палицю й рукавичку і, вирівнявшись, із почуттям власної гідности прискорив кроки, щоб обігнати дівчат.
Але серед нічної темряви містерові Гінчкліфові приснився сон: бачив він долину і палахкотючі мечі, і карякуваті дерева, і знав, що яблуко, яке він так легковажно закинув, було справді яблуком з Древа Пізнання. І він прокинувся, почуваючи себе дуже нещасним.
Ранком жаль розвіявся, а згодом знов вернувся і повертався не раз та гнітив його, – щоправда не в ті часи, коли він був щасливий чи мав багато роботи. Нарешті, одної місячної ночі, годині об одинадцятій, коли ввесь Голмвуд мирно спав, жаль той охопив містера Гінчкліфа з подвоєною силою, а заразом прокинувся в ньому і потяг до пригод.
Містер Гінчкліф викрався з дому, переліз через стіну коло спортивного майданчика, перейшов мовчазним містом, вийшов на дорогу до залізниці і забравсь у той фруктовий сад, куди закинув своє яблуко. Але в росяній траві, серед легких, ледве відчутних на дотик пухових голівок кульбаби не знайшов він нічого.
ЛЮДИНА, ЩО ВМІЛА ТВОРИТИ ЧУДА.
Поема в прозі.
Не можна напевно сказати, що то була питома властивість. На мою думку, вона з’явилась у нього раптово. І справді, до тридцяти років він був скептиком і не визнавав чудодійних сил. Тут мені найзручніше згадати, що то був невисокий на зріст чоловічок з огнистими карими очима, рудим волоссям насторч, з підкрученими догори вусами і з обличчям у ластовинні. Звався він Джордж Мак-Вертер Фосерінґей – аж ніяк не таке ім’я, щоб від його власника можна було сподіватися чуда – і служив за клерка в Ґомшота. Відмінною його рисою було те, що думки свої він любив висловлювати в безапеляційній формі. Одного разу, саме тоді, коли він категорично запевняв, що чуд не буває, відчув він уперше в собі надприродну силу. Розмова провадилась у шинку «Довгий Дракон», і за супротивника мав він Тодді Біміша, що на всі докази вперто відповідав лише одно: «Це ви так кажете», через що містерові Фосерінґею мало не вривався терпець.
Крім їх обох, були там ще такі особи: дуже запорошений велосипедист, шинкар Кокс і міс Мейбрідж, надзвичайно поважна і трохи дебела служниця «Дракона». Міс Мейбрідж стояла плечима до містера Фосерінґея і мила склянки; інші присутні дивились на нього, більше чи менше глузуючи з недолужности його аргументів. Нарешті, розпалений поводженням містера Біміша, що нагадувало тактику Веллінґтона за оборони Торрес-Ведрас{45}, містер Фосерінґей надумав ужити незвичайного риторичного засобу.
– Слухайте, містере Бімішу, – мовив він. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі, дещо таке, що не може трапитися без втручання хотіння.
– Це ви так кажете, – заперечив Біміш.
Містер Фосерінґей звернувся до велосипедиста, що досі лише мовчки слухав, і той погодився з ним, нерішуче кахикнувши та скинувши оком на містера Біміша. Шинкар відмовився висловити свої думки, і містер Фосерінґей знов повернувся до містера Біміша, який несподівано погодився з його визначенням чуда.
– Наприклад, – провадив далі підбадьорений містер Фосерінґей, – ось що було б чудом. За законами природи ця лампа не може горіти, якщо її перевернуто, адже так, Бімішу?
– Ви кажете, що не може, – відповів Біміш.
– А ви? – спитав Фосерінґей. – Ви гадаєте, що вона може горіти, га?
– Ні, – неохоче відказав Біміш. – Ні, не може.
– Чудово, – підхопив містер Фосерінґей. – Припустімо тепер, що приходить хтось, – я, наприклад, – стає на цьому місці і каже лампі отак, як я можу сказати, напруживши всю силу волі: «Перевернись, не розбившись, і гори далі», і... Агов!
Тут кожен скрикнув би: «Агов!» Неможливе, неймовірне сталося перед очима в усіх. Лампа висіла в повітрі догори низом і спокійно горіла собі далі з перевернутим донизу гострим омахом. Безперечно, це була та сама міцна, як завжди, лампа, звичайна прозаїчна лампа харчівні «Довгий Дракон».
Містер Фосерінґей стояв, витягши вказівного пальця і насупивши брови, немов чекав катастрофічного вибуху. Велосипедист, що сидів близько лампи, втягнув голову в плечі і перескочив шинквас. Усі посхоплювались із своїх місць. Міс Мейбрідж обернулась і скрикнула. Секунд зо три лампа спокійно горіла донизу полум’ям, потім з уст містера Фосерінґея вихопився тихий розпачливий викрик:
45
Герцог Артур Веллінґтон (1769-1852) – славетний англійський полководець, переміг Наполеона під Ватерлоо. Торрес Ведрас – місто в Португалії, кілометрів за п’ятдесят на північний захід від Лісабону. Року 1810, командуючи англо-португальським військом під час війни з Наполеоном, Веллінґтон оборонив обережною, хитрою тактикою Торрес-Ведраську укріплену позицію і примусив французького маршала Массену відступити.