– Цього разу ви вчинили напад на поліцію, хлопче. Ось що ви зробили!
– Слухайте, містере Вінче, – сказав містер Фосерінґей, роздратований і збентежений. – Мені дуже шкода. Справа в тому...
– Ну, в чому?
Нічого крім правди містер Фосерінґей не міг вигадати.
– Я творив чудо, – він силкувався говорити байдужим тоном, але це йому не вдавалося.
– Творили чу… Слухайте, буде теревенити. Творив чудо, – от так маєш! Чудо! Сміх та й годі! Та ж ви той самий парубчина, що не вірить у чуда... Виходить, це ще один з ваших поганих жартів, ось воно що, кажу вам...
Та містер Фосерінґей так ніколи й не почув, що хотів сказати йому містер Вінч. Він зрозумів, що сам виказав себе, звірився з своїм неоціненним секретом усьому світові. Вибух шаленого гніву підштовхнув його до активних учинків. Він люто напавсь на констебля.
– Годі, – сказав він, – це вже мені остогидло! Я вам покажу погані жарти, побачите. Згиньте в пеклі! Геть!
Він був на самоті.
Тієї ночі містер Фосерінґей більше не творив чуд, навіть не подивився, що сталося з його розквітлою палицею. Переляканий, принишклий, він попростував до міста і, повернувшись додому, пройшов до опочивальні.
– Господи! – сказав він. – Який потужний талант, яка надзвичайна сила! Я аж ніяк не гадав цього. Справді, ні... А цікаво було б знати, яке воно, те пекло!
Він сів на ліжку і почав скидати чоботи. В нього з’явилась щаслива думка, і він переселив констебля з пекла до Сан-Франциско. Не порушуючи більше нормального причинного зв’язку явищ, він розсудливо ліг спати. Вночі йому приснилось, як сердився Вінч.
Другого дня містер Фосерінґей почув дві цікаві новини. Хтось посадив розкішну витку троянду проти будинку містера Ґомшота–старшого на Леллабороському шосе, а в річці аж до Равлінґового млина шукатимуть неводом тіло констебля Вінча.
Увесь той день містер Фосерінґей був неуважний і задуманий, він не творив більше чуд, тільки подбав про харчі для Вінча та справно скінчив свою працю в конторі, хоч в голові йому бринів цілий рій думок. На його незвичайну неуважність та лагідність звернули увагу і жартували з того. Майже ввесь час він думав про Вінча.
У неділю ввечері він пішов до церкви і – дивна річ! – містер Мейдіґ, що трохи цікавився окультизмом, у своєму казанні говорив про «надприродні сили». Містер Фосерінґей рідко ходив до церкви, але його система категоричного скептицизму, що про неї ми вже згадували, тепер похитнулася. Казання по-новому освітлювало його дивний хист, і він раптом поклав піти порадитись з містером Мейдіґом, лише скінчиться відправа. Надумавши це, він сам здивувався, чом не зробив цього передніше.
Містера Мейдіґа, худорляву, нервову людину з надто довгими руками і такою ж шиєю, дуже потішило бажання містера Фосерінґея приватно з ним поговорити, – адже байдужість цього юнака до релігії звертала на себе увагу всього міста. Скінчивши всі справи, він вийшов з церкви і провів гостя до свого кабінету в плебанії, що була поблизу, вигідно посадовив його, став перед весело розжеврілим каміном – величезна, немов Родоський колос, тінь від його ніг лягла на протилежній стіні – і попросив містера Фосерінґея розповісти, в чому справа.
Спочатку містер Фосерінґей трохи бентежився і не знав, як його почати розмову.
– Боюся, вам важко буде пойняти мені віри, містере Мейдіґу, – не міг він якийсь час вимовити нічого путнішого. Нарешті зважився і спитав містера Мейдіґа, що він думає про чуда.
Не встиг містер Мейдіґ дуже розсудливим тоном вимовити: «Бачте», як містер Фосерінґей перебив його:
– Ви, напевно, не повірите, що якась звичайна людина, – я, наприклад, – сидячи отак проти вас, зненацька зможе відчути в собі таку силу, що з одної лише волі спроможеться робити, що захоче.
– Це можливо, – мовив містер Мейдіґ. – Мабуть щось подібне можливе.
– Якщо ви дозволите мені трохи тут поорудувати, я покажу вам дещо на ділі, – сказав містер Фосерінґей. – Гляньте ось на цю тавлинку, що стоїть на столі. Я хотів би знати, чи буде чудом те, що я зараз зроблю з нею. Почекайте, будь ласка, пів хвилинки, містере Мейдіґу.
Він нахмурив брови, простяг руку до тавлинки і сказав:
– Зробись вазою з фіалками!
Тавлинка виконала наказа.
Містер Мейдіґ аж здригнувся. Він не зрушився з місця і стояв, переводячи очі з чудотворця на вазу з квітками, але й пари з уст не пустив. Потім наважився нахилитися над столом і понюхати фіалки; то були чудові, тільки-но зірвані фіалки. Тоді він знову пильно глянув на містера Фосерінґея.
– Як ви зробили це? – спитав він.
Містер Фосерінґей покрутив вуса.