Він ходив туди сюди по килиму перед каміном і махав руками, а тим часом містер Фосерінґей сидів, поклавши руки на стіл і спустивши на них голову, і мав змучений вигляд.
– Я не уявляю собі, що мені робити з Вінчем, – сказав він.
– З вашим хистом творити чуда, – як видно, з потужним хистом, – зауважив містер Мейдіґ, – ви знайдете спосіб полагодити справу з Вінчем, не турбуйтесь про це. Любий пане, ви знаменита людина, – людина з подиву гідними можливостями. Наприклад, ви можете бути за доказ нечуваних речей. З другого боку, те, що ви можете зробити...
– Так, я вже надумав дещо, – сказав містер Фосерінґей. – Та деякі речі виходять якось навпаки. Ви бачили, як було з рибками спочатку? І ваза не така, і риби не зовсім такі. З приводу цього я й хотів порадитись.
– Справедливе бажання, – відказав містер Мейдіґ, – слушна думка, – він зупинивсь і подивився на містера Фосерінґея. – Дар творити чуда – по суті необмежений. Давайте спробуємо ваші сили. Чи вони справді... чи вони справді такі, якими здаються.
І от, хоч як це неймовірно, в кабінеті маленького будинку біля церкви конгрегаціоністів, увечері в неділю 10 листопада 1896 року містер Фосерінґей, під’юджений словами містера Мейдіґа, почав творити чуда. Прошу читача звернути особливу увагу на цю дату. Може, він скаже, а може, навіть уже й сказав, що в цій історії дещо зовсім неправдоподібне, бо якби щось таке справді сталося, то про це тоді ж таки написали б в усіх часописах. Тим подробицям, про які зараз буде мова, найважче пойняти віри, і саме тому, що природним наслідком переказаної тут події між іншим було б те, що читач або читачка вже багато років тому загинули б жахливою, нечуваною смертю. Але ж усяке чудо неймовірне, – на те воно й чудо, – і читач направду був убитий жахливим, нечуваним способом ще 1896 року. В дальшій частині нашого оповідання це стане цілком ясним, цілком переконливим для кожного розсудливого і розумного читача. Та тут не місце кінчати оповідання, що ледве перейшло за першу половину.
Спочатку чуда, що їх робив містер Фосерінґей, були маленькі, несміливі чуда – незначні штучки з чашками та всякими дрібними речами, такі самі мізерні, як і чуда теософів; але, не зважаючи на їх нікчемність, його колега дивився на них з побожним страхом. Містерові Форесінґею дуже кортіло якнайшвидше розв’язати справу з Вінчем, та містер Мейдіґ усе заважав йому. Але ж коли вони зробили з тузінь таких дрібних хатніх чуд, їхня свідомість власної сили зросла, уява їхня піднеслася і честолюбство збільшилось.
Першу спробу ширшого масштабу підказали голод та недбальство місіс Мінчін, економки містера Мейдіґа. Вечеря, до якої запросив панотець свого гостя, була погана і видалася несмачною обом чудотворцям, що добре попрацювали. Проте вони все ж сіли до столу, і містер Мейдіґ, не так сердито, як журливо, почав говорити про несправність своєї економки. Він просторікав, доки містерові Фосерінґею не спало на думку використати цю нагоду.
– Як ви гадаєте, містере Мейдіґу, – спитав він, – чи не буде це надто сміливо, якщо я...
– Любий мій містере Фосерінґею! Звичайно, ні! Я зовсім цього не думаю.
Містер Фосерінґей повів рукою.
– Що ми замовимо? – спитав він тоном щедрого хазяїна, і на замовлення містера Мейдіґа старанно перелічив усі страви, що мали з’явитись.
– Щодо мене, – сказав він, оглянувши страви, які вибрав собі містер Мейдіґ, – то мені завжди до смаку кухоль портеру та добрі грінки з сиром, – оце я й замовлю собі. До бургундського я не дуже охочий, – і перед ним у ту ж мить з’явилися портер і грінка з сиром.
Хазяїн і гість довго сиділи за вечерею, розмовляючи, немов рівні, як це здивовано, з захопленням постеріг містер Фосерінґей, про всі ті чуда, що вони оце творитимуть.
– До речі, містере Мейдіґу, – сказав містер Фосерінґей, – чи не можу я допомогти вам у ваших хатніх справах?,
– Я щось не розумію, – відповів містер Мейдіґ, наливаючи собі склянку чудового старого бургундського.
Містер Фосерінґей здобув собі з просторіні другу грінку і відкусив шматок.
– Гадаю, – вимовив він, – що я можу (цям, цям) зробити (цям, цям) чудо з місіс Мінчін (цям, цям), зробити її справнішою.
Містер Мейдіґ поставив склянку і недовірливо глянув на нього.
– Вона... Вона, треба вам знати, дуже не любить, як хто втручається в її справи, містере Фосерінґею. Та крім того тепер, понад одинадцяту, вона, мабуть, уже лягла й спить. Чи не думаєте ви взагалі...
Містер Фосерінґей обміркував це заперечення і промовив:
– А чом би не зробити цього, коли вона спить?