Теперішній сніданок дуже різнився від вікторіанського. Великі буханці хліба, що їх треба було краяти на скибки і намащувати кожну скибку тваринним жиром, щоб зробити її приємною на смак; нічим не заличковані шматки щойно забитих тварин, огидно посічені і підсмажені; яйця, немилосердно витягнені з-під якоїсь бідолашної курки, – всі подібні речі, що були звичайною їжею за вікторіанських часів, викликали б тільки жах та огиду в людей з витонченішими почуттями за тієї пізнішої доби. Натомість подавали всіляке тісто та печиво, дуже гарне й різноманітне на вигляд. Ні кольором, ні формою воно зовсім не нагадувало про нещасних тварин, з яких було зроблено як його, так і підливи до нього. Страви з’являлися на маленьких блюдах з невеличкої скриньки на одному кінці столу і котилися рейками вперед. Коли б людина дев’ятнадцятого віку поглянула на стіл або помацала його, їй здалося б, що він застелений тонкою білою дамастовою скатеркою. А направду поверхня стола була з оксидованого металу, і її можна було вичистити зараз же після їжі. В залі стояли сотні таких столів і здебільшого за кожним сиділи або окремі громадяни тих пізніших часів, або цілі групи їх. Коли Меріс сідав за свій вишуканий сніданок, забриніла музика, – то після деякої перерви заграв невидимий оркестр.
Але Меріс не виявив особливої цікавости ні до свого сніданку, ні до музики. Очі його безперестану блукали по залі, немов він сподівався якогось запізнілого гостя. Нарешті він швидко підвівсь і привітав когось рукою. Одночасно в залі з’явилася висока темна постать у жовтому й оливково-зеленому вбранні. Новий прибулець, посуваючись помірним кроком серед столів, підійшов ближче. В його було бліде серйозне лице і незвичайно пильний погляд. Меріс знову сів і показав йому на крісло поруч себе.
– Я вже почав був боятись, що ви не прийдете, – сказав він.
Хоч минуло стільки часу, проте англійська мова не змінилась і була майже така сама, як за часів Вікторії Доброї. Винайдення фонографа та інших подібних приладів віддавати звук і повільна заміна книжок таким приладдям не тільки врятували людям зір, а й дали їм гарні зразки мови і тим спинили процес її зміни, що до того часу був неминучий.
– Мене затримав пацієнт, – відказав чоловік у жовто-зеленому. – Дуже цікавий випадок, – видатний політичний діяч... гм... захворів з перевтоми.
Він поглянув на сніданок і сів до столу.
– Я не спав сорок годин.
– Ой-ой! – здивувався Меріс. – Лише уявити собі стільки часу! Та й роботи ж у вас, гіпнотизерів!
– Так, мене дуже часто запрошують, – скромно зауважив гість і взявся до апетитних драглів кольору амбри.
– Одне небо знає, що б ми робили без вас.
– О, ми не такі вже доконче потрібні, як вам здається, – відповів гіпнотизер, повільно смакуючи приємно пахущі драглі, – світ перебувався без нас цілі тисячоліття. Двісті років тому не знали жодного гіпнотизера, – я маю на оці медичну практику. Звісно, лікарів було безліч, – здебільшого вони були страшенні неуки і всі, як ті вівці, йшли один за одним, та лікувальників духу не було зовсім, якщо не рахувати небагатьох простацьких емпіричних спроб у цій царині.
Він замовк і взявся до своїх драглів.
– Невже люди були такі здорові? – спитав Меріс.
Гіпнотизер похитав головою.
– Тоді не звертали особливої уваги, як хто й був трохи недоумкуватий чи то пришелепуватий. Життя йшло так легко. Ніякої конкуренції вартої згадки, ніякого тиску. Людині треба було геть зовсім глузду відбитися, і тільки тоді на неї звертали увагу. В таких випадках, ви знаєте, людей замикали в спеціальних домах, так званих божевільнях.
– Я знаю, – сказав Меріс. – В отих безглуздих історичних романах, що на них тепер повелася мода, раз-у-раз говориться про те, як герой визволяє красуню з такого дому або з інших подібних місць. Не знаю, чи вас цікавить цей мотлох.
– Цікавить, мушу признатись, – відповів гіпнотизер. – Мимоволі захоплюєшся, слухаючи про ті дивні, повні пригод, напівдикі часи дев’ятнадцятого століття, коли чоловіки були мужні, а жінки – наївні. Найбільше люблю такі історії. Цікава була доба: брудні залізниці, старі залізні паротяги, що викидають клуби диму, кумедні, маленькі будинки, екіпажі, запряжені кіньми! Ви мабуть не читаєте книжок?
– Е, ні, – сказав Меріс, – я вчився в сучасній школі і нам там не випадало вдаватися до цієї старомодної дурниці. Мені задосить доброго фонографа.