Містер Мейдіґ спочатку запротестував проти такої ідеї, але нарешті погодився. Містер Фосерінґей вимовив наказа, і обидва вечеряли далі, хоч трошки й були занепокоєні. Містер Мейдіґ розводився на тему про зміни в поводженні економки, яких можна було сподіватись назавтра, з таким оптимізмом, що навіть містерові Фосерінґею, уже трохи підпилому, той оптимізм видався дещо прибільшеним. Саме в цю хвилину згори донісся якийсь гуркіт. Вони запитливо подивились один на одного, і містер Мейдіґ швидко вийшов з кімнати. Містер Фосерінґей чув, як він кликав свою економку, а потім майже нечутними кроками знявся до неї нагору.
Незабаром панотець повернувся; він ішов легкою ходою, а лице його сяяло.
– Дивна річ! – вигукнув він. – І як зворушливо! Надзвичайно зворушливо!
Він почав ходити по килиму перед каміном.
– Каяття, найзворушливіше каяття, висловлене крізь щілину в дверях. Бідна жінка! Яка дивна зміна! Вона встала. Мабуть, зразу встала. Прокинулась і підвелася з ліжка, щоб розбити пляшку горілки, заховану в неї в скриньці. І призналася в цьому!.. Та ж це дає нам... це розгортає перед нами безмежні перспективи. Якщо ми змогли викликати в ній таку чудову зміну...
– Здається, і справді тут необмежені можливості, – сказав містер Фосерінґей. – А щодо містера Вінча...
– Абсолютно необмежені, – потвердив містер Мейдіґ. І, одним змахом руки ухилившись від труднощів питання про містера Вінча, він висунув цілу низку диву гідних пропозицій, що спадали йому на думку в міру того, як він ходив туди й сюди по килиму.
Які то були пропозиції, – це не має значення для нашої історії. Досить згадати, що вони визначались безмірною доброзичливістю, тією доброзичливістю, що з’являється, як відомо, після доброї страви. Проте питання про Вінча залишилося нерозв’язаним. Так само нема рації спинятись і на тому, які саме з містера Мейдіґа пропозицій було виконано. Скажемо лише, що сталися предивні зміни. Пізньої ночі містер Мейдіґ і містер Фосерінґей блукали базарною площею в спокійному місячному сяйві, не помічаючи холоду, в якомусь екстазі чародійства; містер Мейдіґ був увесь – порив і рух, поруч ішов містер Фосерінґей, низенький, кошлатий, уже більше не бентежачись з своєї величі. Вони виправили всіх п’яниць своєї виборчої округи, перетворили все пиво й спирт на воду (в цьому пункті містер Мейдіґ переважив містера Фосерінґея); потім значно поліпшили місцеве залізничне сполучення, висушили Фліндерське болото, поліпшили ґрунт на «Горбі з Деревом» і витравили бородавку у вікарія. І тепер вони йшли подивитися, що можна було б зробити з підгнилим биком Південного Мосту.
– Нашого міста, – задихався з захвату містер Мейдіґ, – завтра не можна буде пізнати. Як усі дивуватимуться, як дякуватимуть нам!
Саме в цю хвилину дзиґарі на дзвіниці вибили третю годину.
– Що це? – скрикнув містер Фосерінґей. – Вже третя година! Я мушу додому. О восьмій мені треба бути на службі. Крім того, місіс Вімз...
– Ми тільки-но починаємо, – відказав містер Мейдіґ, повний солодкого почуття безмежної могутности. – Ми тільки починаємо. Подумайте про все добро, що ми можемо зробити. Коли люди попрокидаються...
– Але... – почав був містер Фосерінґей.
Містер Мейдіґ раптом схопив його за руку. Очі йому нестямно блищали.
– Любий друже, – сказав він, – нема чого квапитись. Гляньте! – показав він на Місяць у зеніті. – Ісус Навин.
– Ісус Навин? – спитав містер Фосерінґей.
– Авжеж, – відповів містер Мейдіґ. – Чом ні? Зупиніть!
Містер Фосерінґей подивився на Місяць.
– Це трохи зависоко, – сказав він, помовчавши.
– Чому? – спитав містер Мейдіґ. – Звичайно, не Місяць повинен зупинитися. Ви спините повертання Землі, ось що. Тоді спиниться час. Нікому від цього не буде лиха.
– Гм! – промимрив містер Фосерінґей. – Добре, – зітхнув він, – я спробую. Ну!..
Він застебнув пальто і звернувся до нашої залюдненої земної кулі з усією вірою в свою силу, на яку був здатний.
– Ану, годі кружляти, чуєш? – сказав містер Фосерінґей.
Ту ж мить він полетів перевертом у повітрі зі швидкістю не одного десятка миль на хвилину. Не зважаючи на безліч кругів, що він пролітав кожної хвилі, він міг міркувати; бо думки – річ химерна: іноді вони течуть повільно, мов смола, а часом линуть швидше за світло. Фосерінґей думав з секунду, потім побажав:
– Нехай я спущуся на землю цілий і здоровий. Хоч би що там ще трапилося, хай я цілий і здоровий опинюсь на землі.
Висловив він це побажання саме вчасно, бо одежа на ньому, нагрівшись з шаленого лету в повітрі, вже почала тліти. Він добре таки бебехнувся, але не забився, бо потрапив наче б то на купу недавно скопаної землі. Якась велика маса металу і каменю, дуже схожа на дзвіницю з дзиґарями, що стояла серед базарної площі, гримнулася додолу біля містера Фосерінґея, відскочила від землі й розпалася, мов вибухла бомба, на каміння, цеглу та цемент. На один з найбільших уламків нанесло корову, і вона розбилась об нього, як яйце. Розлігся такий гуркіт, що проти нього найоглушливіший грім, який містерові Фосерінґею доводилося чути на землі, видававсь не гучнішим за шелест пороху; після того почулося ще кілька тихших відлунків. Над землею бушував борвій, містер Фосерінґей ледве зміг підвести голову, щоб подивитися навкруги. Він був такий задиханий і очманілий, що не міг відразу второпати, де він і що сталося. Першим ділом він помацав собі голову і впевнився, що розмаяне вітром волосся – то справді його власне волосся.