– Господи боже мій! – прохрипів містер Фосерінґей, через вітер насилу розтуливши рота. – Ото ж ускочив! Що це зіпсувалось? Буря і грім! А всього хвилину тому була чудова погода. То Мейдіґ призвів мене на це. Який вітер! Якщо я й далі робитиму такі нісенітниці, зі мною, напевно, трапиться найгірше лихо... Де ж той Мейдіґ? Що за чортів гармидер!
Він розглянувся навколо, скільки це дозволяло його пальто, що загорнулось йому на голову. Світ справді мав напрочуд химерний вигляд.
– А втім, небо лишилося на своєму місці, – зауважив містер Фосерінґей. – Тільки саме небо не зрушилося зі свого місця. Проте навіть воно має такий вигляд, немов от-от налетить страшна хуртовина. А над головою сяє Місяць. Зовсім так, як було колись. Видно, неначе опівдні. А щодо решти... Де місто? Де... де все? І звідки взявся цей шалений вітер? Я не замовляв вітру.
Містер Фосерінґей спробував був стати на ноги, але йому не пощастило підвестися. Він упав і силкувався хоч рачки триматися землі. Повернувшись плечима до вітру, він дивився на світ, заллятий місячним сяйвом, а поли його пальта тріпались у нього над головою.
– Таки щось добре попсувалося, – сказав містер Фосерінґей, – а що саме, – один бог знає. ,
Навкруги, в блідому місячному сяйві, крізь хмари пороху, які гнала, завиваючи, буря, не видно було нічого, крім брил землі, що розсипалися, та куп безформних уламків; не було ні дерев, ні будинків, ні звичних предметів – нічого, крім безмежного хаосу, що поволі губився в темряві серед смерчів і вихорів, у блискавках і гуркотнечі дедалі потужнішої хуртовини. Близько містера Фосерінґея мертво-бліде сяйво освітлювало якийсь предмет. Колись то, може, був берест, а тепер від нього лишилася тільки купа трісок, що здвигалась від верху до низу; подаль з іншої купи уламків стирчали покручені залізні бантини – видимо, рештки зруйнованого віадука.
Справа в тому, що коли містер Фосерінґей спинив обертання Землі, він забув звеліти, щоб зупинилися і різні дрібні речі, що містяться на її поверхні. А Земля крутилася так швидко, що її поверхня на екваторі пролітає понад тисячі миль на годину, а в наших широтах близько половини цього.
Тому і місто, і містер Мейдіґ, і містер Фосерінґей, все і всі миттю полетіли вперед зі швидкістю майже дев’ять миль на секунду, тобто значно швидше, ніж коли б ними стрельнули з гармати. Отже, всі люди, всі живі істоти, всі будинки, всі дерева, весь видимий світ, – усе неслося вперед, трощилось і руйнувалося дощенту. Отак стояла справа.
Звісно, містер Фосерінґей був нездатний зрозуміти все це як слід. Але він бачив, що з його чудом трапилась якась помилка, і його охопила незмірна огида до будь-яких чуд. Тепер навколо нього стало темно, бо хмари скупчились і зовсім затулили місячне сяйво; в повітрі пролітали буйні хвилі граду; жахливий рев вітру й води виповняв небо і землю. Прикривши очі рукою, крізь пил і сніг з дощем містер Фосерінґей побачив у блискавичному світлі велетенський бурун, що насувався просто на нього.
– Мейдіґу! – пролунав здушений голос містера Фосерінґея серед розбурханих стихій. – Сюди! Мейдіґу! Стій! – крикнув містер Фосерінґей воді, що наближалась. – Богом тебе заклинаю, стій! Одну хвилину! – звернувся він до грому і блискавки. – Зупиніться на одну хвилину, поки я зберу думки... Що ж його робити тепер? – питав він. – Що мені робити? Господи! Хоч би Мейдіґ був тут! Знаю, – промовив містер Фосерінґей. – Господи, дай, щоб цього разу вийшло добре!
Він і тепер стояв рачки плечима до вітру, зосереджений на одній думці, щоб усе полагодити.
– Ах! – сказав він. – Нехай жоден з моїх наказів не здійснюється, поки я не скажу: «Гайда»!.. Боже світе! І чому з самого початку це не спало мені на думку!
Він підвів свій здушений голос і кричав дедалі голосніше, марно бажаючи почути самого себе серед шаленої хуртовини.