– Отже, я починаю! Пам’ятайте добре, що я допіру сказав. По-перше, коли все, що я звелю, здійсниться, нехай зникне моя чудодійна сила, нехай моя воля стане така, як в усіх людей, а всім небезпечним чудам буде край. Вони мені не до вподоби. Краще б я їх і не творив. Буде з мене! Це по-перше. А по-друге – нехай я опинюся знову там, де я був перед тим, як почалися чуда; нехай усе зостанеться так, як було, перш ніж перекинулася та проклята лампа. Це справа серйозна, але остання. Зрозуміло? Жодних чуд, усе по-старому, я знов у «Довгому Драконі» перед своєю пів пінтою пива. Це все! Так.
Він уп’явся пальцями в землю, заплющив очі і вимовив:
– Гайда!
Усе вщухло. Він помітив, що стоїть на ногах.
– Це ви так кажете, – промовив чийсь голос.
Фосерінґей розплющив очі. Він був у шинку «Довгий Дракон» і сперечався з Тодді Бімішем про чуда. Невиразна думка про щось важливе, але забуте, майнула була в його і зразу зникла. Ви розумієте, за винятком того, що він утратив свою чудодійну силу, все лишилося по-старому, отже розум і пам’ять у містера Фосерінґея були такі самі, як на початку цієї історії. А тому він абсолютно нічого не знав з того, про що ми тут розповідали, не знає й досі. І між іншим, певна річ, він і досі, не вірить у чуда.
– Кажу вам, що справжніх чуд не буває, – сказав він, – хоч би що там ви говорили. Я ладен навести вам безперечні докази.
– Це ви так думаєте, – сказав Тодді Біміш. – Доведіть, якщо можете.
– Слухайте, містере Бімішу, – сказав містер Фосерінґей. – Давайте з’ясуємо, що таке чудо. Це щось супротивне природі, викликане силою волі...
ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА.
Він сидить не далі як за десять ярдів від мене. Обернувшись, я можу бачити його, і коли я зустрічаюсь із ним очима (а це трапляється часто), я помічаю в його погляді вираз...
У цьому погляді переважає благальний вираз, але є в ньому і певна домішка підозріливости.
Та чорт із нею, з тією підозріливістю! Вже коли б я схотів, то давно розказав би про нього. А я мовчу, справді, мовчу, і він би повинен був почувати себе зовсім добре – якщо така товста, опасиста істота може почувати себе добре! Та хто б мені повірив, якби я й розказав?
Бідолаха Пайкрафт! Величезна, незграбна драговина! Найтовщий клубмен у Лондоні!
Он він сидить за одним із клубних столиків у великій ніші біля каміна і все щось там жує. Чим це він напихається? Придивившись, я ловлю його на тому, як він відкушує шматок гарячого, намащеного маслом печива до чаю, не зводячи з мене очей. Та чорт із ним і з його очима, що стежать за мною!
Ну, Пайкрафте, я зваживсь! Як вам кортить бути поганцем, як ви поводитись так, наче не маєте мене за чесну людину, то я отут-о, під самими вашими заплилими салом очима, спишу геть усе – усю щирісіньку правду напишу про вас, Пайкрафте! Людина, якій я допоміг, яку я підтримав, віддячила мені тим, що через неї клуб мені остогид, остобісів; а все від цього вічного плачливого благання: «Не зрадьте!» – що я читаю в його погляді.
І потім, навіщо він завжди їсть та їсть безперестанку?
Отже тут буде сама правда, щира правда, нічого більше, крім правди.
Пайкрафт!.. Я познайомився з ним в оцій самій кімнаті, де палять сигари члени клубу. Я був тоді ще молодий, недосвідчений член клубу, і він це запримітив. Я сидів собі самотою, шкодуючи, що в мене так мало знайомих з межи членів клубу; коли це раптом підійшов він, – оцей-о величезний, мандрівний фасад із цілої серії підборіддів і живота, – підійшов, рохнув і сів у крісло поруч мене. Після того він ще довго сопів, довго витирав сірника і вже по тому, як запалив сигару, завів зо мною мову. Що він тоді сказав, не пригадаю, – здається, щось про сірники, що зле запалюються, бо він і потім раз-у-раз спиняв лакеїв, що проходили повз нього, і вичитував їм за сірники отим своїм тоненьким співучим голосом. Так чи не так, – одне слово, ми почали розмовляти.
Він говорив про всяку всячину, дійшов до спорту, а звідти перейшов до моєї постаті та кольору мого обличчя.
– З вас мусить бути гарний крикетист, – сказав він.
Згоден, я дуже, дуже тонкий, аж дехто вважає мене за сухорлявого; не заперечую й того, що я трохи смуглявий, проте... Ні, ні! Я зовсім не соромлюсь, що моя прабабка була індуска, але ж, з усім тим, я аж ніяк не бажаю, щоб кожний перехожий з одного погляду прозирав її крізь моє обличчя. Ось чому я з самого початку настроївся вороже проти Пайкрафта.