– Скільки можу розібрати, це і є рецепт на ліки, щоб позбутись ваги. («А!» – зітхнув Пайкрафт). Я не зовсім певен, що це якраз він. І як хочете послухатися моєї поради, забудьте про нього. Бо треба вам знати, – задля вас, Пайкрафте, я плямую свою кров! – мої індійські предки, як я собі їх уявляю, були досить таки непевні жартуни. Розумієте?
– Дайте, я спробую, – сказав Пайкрафт.
Я відкинувся на спинку крісла.
Моя уява порвалась була зробити величезне зусилля і безсило впала.
– В ім’я боже! – скрикнув я. – Пайкрафте, ви уявляєте собі, який ви будете на вигляд, коли схуднете?
Та ніякі розумні доводи не могли пройняти його. Я лише примусив його дати мені обітницю, що при мені, хоч би що там трапилося, він і слова більше не промовить про свою огидну огрядність, і віддав йому після того маленький клаптик пергаменту.
– Мерзосвітна штука, – сказав я.
– Дарма! – відповів він і взяв.
Він так і вп’явся очима в шкураток.
– Але ж... але ж... – вимовив він.
Він саме побачив, що рецепта написано не по-англійському.
– Коли здолаю, – сказав я, – я вам його перекладу.
І я зробив це, як міг.
Після того ми не розмовляли тижнів зо два. Тільки він наближався до мене, я хмуривсь і відмахувався, і він додержувався нашої угоди; все ж під кінець другого тижня був він такий же гладкий, як завжди.
І тоді він заговорив.
– Я мушу поговорити з вами, – сказав він. – Це не діло. Тут щось не так. Воно зовсім мені не помогло. Ви не шануєте пам’яті вашої прапрабабки.
– Де рецепт?
Він обережно видобув пергамента з кишенькового записника.
Я нашвидку перебіг очами всі пункти рецепта.
– А яйце ви взяли тухле?
– Ні. Та хіба доконче треба було тухле?
– Обов’язково – відповів я. – Це само собою передбачається в усіх рецептах моєї любої сердешної прабабки. Коли якісь умови чи якість складової частини точно не визначено, треба брати найгірші. Її ліки або діють дуже сильно, або зовсім нічого не допомагають. І в цьому рецепті можлива одна чи дві альтернативи для деяких складових частин ліку. Ви дістали свіжої отрути гадюки-гримучки?
– Я роздобув гримучку в зоологічній крамниці Джемрака. Це мені коштує...
– То вже ваша особиста справа. А остання складова частина...
– Я знаю людину, що...
– Так. Гм... Гаразд, я запишу вам, як треба вибирати складові частини. Скільки я розумію по-гіндустанському, зготувати як слід це зілля особливо важко. До речі, собака, що тут про нього згадано, мабуть, повинен належати парієві{50}.
Цілий місяць після того Пайкрафт регулярно відвідував клуб, і був він такий, як і завжди, гладкий та заклопотаний. Але він додержувався нашої угоди і тільки коли-не-коли порушував її тим, що безнадійно хитав головою. Якось у роздягальні він був почав:
– Ваша прапрабабка...
– Ні слова про неї! – перебив я, і він занімів.
Я вже ладен був уважати, що він зрікся своєї спроби. Одного разу я навіть побачив, як він розмовляв з трьома новими членами клубу про свою огрядність з таким виглядом, наче шукав іншого рецепту, – коли це зовсім несподівано одержав я від нього телеграму.
– Містере Формаліне! – гукнув під самим моїм вухом хлопчина-розсильний.
Я взяв телеграму і відразу ж розпечатав її:
«Бога ради, негайно приходьте – Пайкрафт».
– Гм! – вихопилось у мене, і я, признатись, так зрадів, що моя прабабка, очевидно, себе зреабілітувала (бо, певно, саме це мала ствердити телеграма), що поснідав у найкращому настрої.
Про адресу Пайкрафтову я довідався у швейцара. Пайкрафт мешкав у горішній частині будинку в Блумзбері, і я пішов туди, тільки допив каву з лікером. Я навіть не дозволив собі докурити сигару.
– Містер Пайкрафт удома? – спитав я коло парадних дверей.
Мені відповіли, що він хворий; він уже два дні не виходив з помешкання.
– Він чекає на мене, – сказав я, і мені показали дорогу до нього.
Я подзвонив коло ґратчастих дверей на майданчику.
«Йому все ж таки не варто було робити цієї спроби, – подумав я. – Людина, що їсть, як свиня, мусить і вигляд свинячий мати.
Поважна на погляд жінка з заклопотаним обличчям, у недбало надітому чепчикові, підійшла до дверей і дивилась на мене крізь ґрати.
Я сказав, хто я такий, і вона впустила мене, помітно вагаючись.
– Ну? – спитав я, коли ми спинилися в коридорі.
– Вони казали впустити вас, як ви прийдете, – промовила жінка, і все дивилась на мене, не роблячи найменшого руху, щоб показати куди мені йти. І потім додала конфіденційним тоном: – Вони замкнулися, пане.
50
Парій – представник одної з найнижчих і найбідніших суспільних верств у південній Індії.