– Замкнулись?
– Замкнулися вчора вранці, пане, і нікого з того часу не пускають до себе. І все тільки лаються. От лихо!
Я глянув на двері, куди вона показувала очима.
– Там? – спитав я.
– Там, пане.
– Що ж таке трапилося?
Вона сумно похитала головою.
– Вони вимагають увесь час їжі, і все щоб таке щось важке. Я роздобула їм, що могла. Свинини, солодкого пудингу, сосисок, свіжого хліба. Отакі от речі. Просять залишати все це біля дверей, а самій відійти. Та й їдять же вони, пане, аж страх бере!
З-за дверей почувся пискливий голос.
– Це Формалін?
– То ви, Пайкрафте? – обізвавсь я і постукав у двері.
– Скажіть їй, щоб вона собі йшла.
Я так і зробив.
Потім я почув якесь чудне шарудіння, наче хтось у темряві шукав навпомацки ручку дверей, і відоме мені Пайкрафтове рохкання.
– Усе гаразд, – сказав я. – Вона пішла.
Та двері ще довго не відчинялись.
Я почув, як повертається ключ. Потім Пайкрафтів голос промовив:
– Заходьте!
Я повернув ручку і відчинив двері. Звичайно, я сподівався побачити Пайкрафта.
Та, уявіть собі, його там не було!
Ніколи ще в житті не доводилося мені зазнати такого зворушення. В кабінеті панував неймовірний розгардіяш, – тарілки і блюда перемішалися з книжками та писемним приладдям, кілька стільців стояло догори ногами, а сам Пайкрафт...
– Ну, буде, буде, зачиніть, голубе, двері! – сказав він, і тоді я побачив його.
Він висів угорі, саме наді мною, притиснутий до карниза біля дверей, неначе хто приліпив його до стелі. Обличчя в нього було збентежене і сердите. Він важко дихав і вимахував руками.
– Зачиніть двері, – сказав він. – Коли ця жінка довідається...
Я зачинив двері, відійшов від них і зупинився, витріщивши на Пайкрафта очі.
– Коли там щось увірветься, і ви впадете додолу, – сказав я, – ви звернете собі в’язи, Пайкрафте.
– Та я б не від того, – засопів він.
– Людині вашого віку й комплекції дійти до такої хлоп’ячої акробатики...
– Цитьте, – перебив він; у нього був такий вигляд, наче він кінчається. – Ця клята прабабка ваша...
– Балакайте обережніше, чоловіче! – застеріг я.
– Я вам усе розкажу, – мовив він і знов почав жестикулювати.
– Сто чортів! – сказав я. – За що ви там учепились?
І тоді я враз усе зрозумів: він ні за що не вчепився, а завис у повітрі, точнісінько так, як висів би надутий газом пухир.
Він почав тріпатися, щоб відірватись від стелі і сповзти до мене вниз по стіні.
– Це все отой ваш рецепт, – сопів він за цієї роботою. – Ваша пра... пра...
– Припніть язика! – крикнув я.
Він необережно вхопився за раму гравюри; гравюра зірвалась, і Пайкрафт знов пурхнув під стелю, а картина впала на канапу. Він стукнувся об стелю, і я зрозумів тоді, чому найбільш випнуті опуклості і кути його персони були аж білі від глини. Він знову спробував, уже обережніше, спуститися вниз за допомогою каміна.
З цього здоровенного, гладкого, апоплексичного на вигляд чоловіка, що висів сторч головою і силкувався спуститись із стелі на підлогу, справді, будо найнезвичайніше видовище.
– Той ваш рецепт, – сказав він, – занадто вже допомагає.
– Як це так?
– А так, що я тепер майже зовсім позбувся ваги.
І тоді, звичайно, я все зрозумів.
– Далебі, Пайкрафте, – сказав я, – вам потрібні були ліки від огрядности! Але ж ви завжди звали її вагою. Ви ж звали її вагою!
Та хоч би там що, мене це дуже потішило. Я навіть полюбив Пайкрафта на якийсь час.
– Дозвольте мені допомогти вам! – сказав я і, схопивши його за руку, потягнув униз. Він брикався на всі боки, силкуючись обпертись на щось ногами. В мене було таке відчуття, наче я тримаю прапора проти вітру.
– Отой-о стіл, – сказав він, показуючи пальцем, – з міцного червоного дерева і дуже важкий. Коли б ви змогли підсунути мене під нього...
Я запхнув його під стіл, і він гойдався там, мов той аеростат на прив’язку, а я стояв на маленькому килимку біля каміна і розмовляв з його власником.
Я запалив сигару і спитав:
– Розкажіть мені, що таке трапилось.
– Я випив його, – відповів він.
– Яке воно було на смак?
– Ой, гидке!
– На мою думку, всі ліки моєї прабабки й повинні бути такі на смак. Як їх складові частини чи то вся сумішка, так і можливі наслідки їх видаються мені щонайменше непривабливими. Щодо мене...
– Я спершу лише покуштував їх.
– Ну?
– Через годину мені трохи полегшало, і я зважився випити всю мікстуру.
– Любий мій Пайкрафте!
– Я затулив собі носа, – пояснював він, – і почав пити її, відчуваючи, що чимраз стаю легший і безпорадніший, – ви розумієте?