– Звичайно, звичайно! – згодився гіпнотизер і почав придивлятись, чого б йому ще взяти після драглів. – Ви знаєте, – мовив він, накладаючи собі якоїсь темно-синьої страви, дуже смачної на вигляд, – за тих часів майже ніхто й не думав про нашу науку. Я гадаю, коли б хто сказав тодішнім людям, що через двісті років цілий клас лікарів працюватиме виключно коло того, щоб відтискати в пам’яті потрібні і стирати непотрібні думки, контролювати і притлумляти інстинктові, але небажані імпульси тощо, – і все це робитиме за допомогою гіпнозу, – вони б і віри не пойняли, що це можливо. Лише мало хто знав, що накази, дані під час гіпнотичного сеансу, – навіть наказ забути щось або не захотіти чогось, – буде виконано по скінченні сеансу. А проте вже й тоді дехто міг би сказати їм, що такий наслідок гіпнотичного навіяння настає свого часу з неменшою неминучістю, ніж, скажімо, проходження Венери.
– Виходить, вони знали за гіпнотизм?
– Безперечно! Вони використовували його для безвільних зубних операцій і таке інше... Ця синя штука надзвичайно смачна. Що воно таке?
– Не маю й тями, – відказав Меріс, – але згоден, що дуже смачна. Беріть ще.
Гіпнотизер ще раз похвалив страву і під час короткої паузи знову зробив їй належну оцінку.
– Розмова про ці історичні романи, – заговорив Меріс робленим недбалим тоном, – нагадала мені... гм... гм... про те, що я мав на увазі, коли просив вас... коли я висловив бажання побачитися з вами... – він спинився і перевів дух.
Гіпнотизер, не перестаючи їсти, уважно глянув на нього.
– Справа в тому, – вів далі Меріс, – що в мене... факт той, що в мене є дочка. Я, бачте, дав їй, е... найкраще виховання. Вчителі... не було такого більш-менш видатного лектора на світі, що до нього вона б не мала телефонного проводу... Танки, вміння триматись і поводитися, мистецтво, розмови, філософія, художня критика... і все таке, – він зробив широкий рух рукою. – Я збирався видати її заміж за одного свого доброго приятеля, Біндона зі Світляного Товариства... знаєте, такий собі звичайний, невисокий на зріст чоловік, правду кажучи, де в чому не зовсім приємний, але загалом чудовий чолов’яга... чудовий.
– Так, – сказав гіпнотизер. – Що ж далі? Скільки їй років?
– Вісімнадцять.
– Небезпечний вік... ну?
– Бачте, вона, здається, занадто захопилася історичними романами... занадто... до такої міри, що навіть свою філософію занедбала. Запаморочила собі голову нісенітними думками про вояків, що билися з отими, як то їх? – з етрусками, чи що?
– З єгиптянами.
– Еге, мабуть з ними. Знаєте, вони воювали мечами, револьверами, всякою такою зброєю, – вічне проливання крови, – жах який! І ще набралася вона думок про молодих хлопців на міноносках, що висаджували в повітря... еспанців, скільки я пригадую, та про всяких одчайдушних авантурників, і кінець-кінцем переконала себе, що може віддатися, тільки покохавши, і що бідолаха Біндон...
– Мені траплялися такі випадки, – зауважив гіпнотизер. – А хто ж другий юнак?
– Не знаю, як його й відповісти, – сказав Меріс із виразом спокійної покори. – Він, – йому з сорому притишився голос, – він простий службовець на одній з платформ, де пристають паризькі аероплани. Він, як то говориться в романах, гарний на вроду, дуже молодий і дуже ексцентричний. Захоплюється старовиною, вміє читати й писати. Моя дочка теж уміє. І замість розмовляти телефоном, подібно до всіх розумних людей, вони пишуть і передають одно одному... як то воно...
– Записочки?
– Ні, не записочки... Ага, поеми, от що.
Гіпнотизер підвів брови.
– А як вона спізналася з ним?
– Випадково. Вона приїхала з Парижу і, виходячи з аероплана, спіткнулась і впала йому на руки. Досить було одної тієї хвилини, щоб сталося лихо.
– Так, так... Це все?
– Усе. Звісно, все. Справу треба припинити зразу. Саме про це я й хотів порадитись з вами. Що треба зробити і що можна зробити? Я не гіпнотизер, і мої знання дуже обмежені. Але ви...
– Гіпнотизм – не чародійство, – зауважив чоловік у зеленому, поклавши обидві руки на стіл.
– Правда, це так, а все ж...
– Людей не можна гіпнотизувати без їхньої на те згоди. Коли їй стало сили волі відмовитись від одруження з Біндоном, то, певно, стане й на те, щоб не дозволити гіпнотизувати себе. Та коли б пощастило загіпнотизувати її, – однаково, хто б це зробив, – усе було б гаразд.
– А ви б могли?
– Звичайно. Аби лише вона далася загіпнотизувати, а тоді ми зможемо навіяти їй, що вона мусить одружитися з Біндоном, що це її неминуча доля, або що той молодик – мерзенний, і що самий вигляд його повинен викликати в неї огиду, чи щось подібне. Або ж, якщо ми спроможемось усипити її міцніше, то зможемо навіяти їй, щоб вона навіть зовсім забула його.