– Оце було б найкраще.
– Але вся справа в тому, як її загіпнотизувати. Певна річ, ви сами в жодному разі не повинні пропонувати їй цього. Нема сумніву, вона й так уже не вірить вам у цій справі.
Гіпнотизер спустив голову на руку і задумався.
– Дуже воно прикро, що людина не може розпоряджатися своєю рідною дочкою, – похмуро вимовив Меріс.
– Дайте мені ім’я та адресу панночки і розкажіть усе якнайдокладніше. До речі, чи не йдеться тут про гроші?
Меріс з хвилину вагався.
– Справді, є певна сума... і навіть чимала, – в акціях Товариства Шляхів. Її залишила дівчині мати. Саме через це найбільше й досадно.
– Розумію, – сказав гіпнотизер і вів далі допит.
Розмова затяглася надовго.
А тим часом Елізабета Меріс, як вона вимовляла, своє ім’я, або Єлисавета Морріс, як вимовив би її предок з дев’ятнадцятого століття, сиділа собі в затишній дожидальні під тією платформою, де приставали паризькі літаки. Поруч дівчини сидів її стрункий вродливий коханий і читав їй свою поему. Він написав її, вартуючи на станції. Коли юнак скінчив, обоє деякий час мовчали. І от, немов їм на розвагу, з’явився на небі і почав спускатися великий аероплан, що повертався того ранку з Америки.
Спочатку він був наче маленька, довгаста, ледве помітна у височині, серед пір’ястих хмар, блакитна плямка. Вона швидко ширшала, щораз робилася біліша, і незабаром уже можна було розглядіти ряди вітрил, кожне кількасот футів завдовжки, потім вузький корпус, що вони підтримували, і нарешті сидіння для пасажирів, – неначе довгу лінію цяток. Літак спускавсь, а закоханим здавалося, що він здіймається вгору. Тінь від його наближалася до них, стрибаючи по дахах міських будинків. Почувся свист завихреного повітря і пронизливий, дедалі гучніший гудок, що сповіщав про прибуття машини. І враз зойк сирени знизився на дві октави, аероплан промчав і спустився, і небо над головою знов стало чисте і ясне. Дівчина глянула ніжними очима на Дентона, що сидів поруч.
Він заговорив до неї тією особливою мовою, що складається з самих здрібнілих та пестливих слів, якою, здавалось їм, тільки вони і вміли говорити, хоч цією мовою споконвіку розмовляли всі закохані. Він говорив їй про те, як колись, такого ж ранку, вони теж здіймуться в небо, перемігши всі завади на своєму шляху, і полетять в сонячне Місто Насолоди, туди, в далеку Японію, на край світу....
Вона любила слухати його мрії, але їй страшно було знятись і полинути, і на всі його благання, щоб якнайшвидше настав той ранок, вона відповідала: «Згодом, мій любий, нехай но!»
І після того повітря розітнув пронизливий свист. Дентонові треба було вертатись до своїх обов’язків на платформі. Вони розлучилися так, як розлучаються всі закохані з давнього давна. Вона пройшла коридором до ліфту, спустилася вниз і вийшла на одну з тодішніх лондонських вулиць, покриту скляною покрівлею для захисту від негоди і повну платформ, що безупинно рухались в усіх напрямках. На одній з тих платформ вона доїхала до свого приміщенні в Жіночому Готелі. Телефон сполучав його з усіма найкращими лекторами цілого світу, але в серці в дівчини ще сяяло сонце літальної станції, і проти того сяєва мудрість найкращих лекторів здавалася їй зовсім нерозумною.
Полудень вона перебула в гімнастичній залі, а тоді пообідала в товаристві з двома своїми подругами та їхньою спільною компаньйонкою: в заможних класах ще зберігся звичай брати даму-компаньйонку до безматірних дівчат. Компаньйонка тієї днини мала гостя, чоловіка в жовто-зеленому вбранні, з блідим обличчям і виразними очима. Він говорив дивовижні речі, між іншим вихваляв нещодавно виданий історичний роман дуже популярного тогочасного белетриста. Звичайно, сюжет роману взято з давніх часів, з доби королеви Вікторії. Опріч інших цікавих новозаведень автор, наслідуючи старовинні книжки, дав окремий заголовок кожному розділові, наприклад: «Як візники з Пімліко{5} затримали омнібуси з Вікторії{6} та про великий побій у дворі Палацу», або: «Як вбито на Піккаділлі{7} полісмена, коли той виконував свої обов’язки».
Добродій у жовто-зеленому особливо хвалив це новозаведення.
– Ці енергійні заголовки чудові, – сказав він. – Досить глянути на них, щоб зразу уявити собі ту химерну, буйну добу, коли люди на брудних вулицях натикались на тварин, і за кожним ріжком чигала смерть. Отоді було справді життя! Яким безмежним, яким дивним, мабуть, здавався тоді світ! Були навіть цілі країни ще зовсім недосліджені. За наших часів ніяких див уже не існує, ми провадимо таке розмірене і налагоджене життя, що мужність, сила, вірність, усі шляхетні пристрасті людства, здається, зникають зо світу.
6
Вікторія – один з найголовніших лондонських вокзалів поблизу Пімліко і центральна вулиця.