З хвилину Дентон стояв зблідлий, з безтямними очима. Потім, почуваючи, що мліє, він мусів сісти біля одного зі столиків. Він сидів плечима до Елізабети і довго не зважувався глянути на неї. А коли нарешті озирнувся, то Біндон і двоє інших її сусідів, батько і компаньйонка, уже вставали, щоб іти.
Не маючи сили зрушитися з місця, він сидів і дивився вслід чотирьом постатям, що віддалялись від нього. Він уже ледве бачив їх здалеку, коли враз охопило його божевільне бажання кинутись їм навздогін, і він зірвався на ноги. Одну мить він боявся, що впустив їх з очей, та незабаром знову здибав Елізабету з її компаньйонкою на рухомій платформі одної з вулиць, що перетинали все місто. Біндон і Меріс зникли.
Дентон не міг більше стримуватись. Він почував, що мусить або заговорити з нею зараз, або вмерти. Він протовпився туди, де вони сиділи, і сів поруч їх. Його бліде обличчя сіпалось, мов у істериці.
– Елізабето! – сказав він, узявши її за руку.
Вона озирнулась. На обличчі в неї не відбилось нічого, крім непідробленого здивовання і остраху перед незнайомим чоловіком.
– Елізабето! – крикнув він, і власний голос здався йому чужим. – Люба моя, хіба ви мене не пізнаєте?
Лице в дівчини, як і перше, нічого не виявляло, – тільки тривогу й збентеження. Вона відсунулась від нього. Компаньйонка, маленька сива жінка з рухливим лицем, нахилилась вперед, щоб утрутитись в розмову. Її ясні очі холодно оглянули Дентона.
– Що ви кажете? – спитала вона.
– Ця молода пані, – мовив Дентон, – знає мене.
– Ви знаєте його, моя люба?
– Ні, – відповіла Елізабета чудним голосом, притиснувши до чола руку, так наче переказувала вивчені слова, – ні я не знаю його. Я знаю, що я не знаю його.
– Та як же це?.. Не знаєте мене? Я Дентон, Дентон! Ми ж з вами так багато розмовляли. Хіба ви забули платформу для літаків... наш захисток там, на вільному повітрі... вірші...
– Ні! – скрикнула Елізабета, – ні, я не знаю його. Не знаю. Щось є... Але я не знаю. Я знаю тільки те, що не знаю його.
На обличчі в неї відбивалось безмірне страждання.
Гострі компаньйончині очі перебігали від неї до Дентона.
– Ви бачите, – промовила вона з ледве помітною усмішкою, – вона вас не знає.
– Я не знаю вас, – сказала й собі Елізабета. – Цього я певна.
– Але ж, люба моя, згадайте пісні... вірші...
– Вона вас не знає, – рішуче перебила його компаньйонка. – Ви не повинні... Ви помилились. Ви не смієте розмовляти з нами після цього. Хіба можна чіплятись на вулиці!
– А втім... – почав був Дентон, і якусь мить жалюгідний вираз його обличчя здавався німим протестом проти невблаганної долі.
– Дайте нам спокій, юначе, – знову спинила його компаньйонка.
– Елізабето! – вигукнув він.
Дівчина сиділа з лицем як у мучениці.
– Я не знаю вас! – крикнула вона, притисши руку до чола. – О, я не знаю вас!
Дентон ще посидів з хвилину, мов приголомшений. Потім голосно застогнав і схопився з місця.
Він зняв руки до скляної покрівлі вулиці, неначе на знак протесту, повернувся і кинувсь наосліп уперед, перескакуючи з одної платформи на одну, доки не загубився серед натовпу. Компаньйонка якийсь час стежила за ним очима, тоді озирнулася на зацікавлені обличчя навколо.
– Скажіть, – звернулася до неї Елізабета, схопивши її за руку, надто схвильована, щоб помітити цікавість публіки. – Хто це такий був? Що це за чоловік?
Компаньйонка підвела брови.
– Мабуть, якийсь напівбожевільний, – сказала вона голосно й виразно. – Перше я його ніколи не бачила.
– Ніколи?
– Ніколи, любочко. Не турбуйте себе такими дурницями.
Незабаром після того славнозвісний гіпнотизер у жовто-зеленому вбранні приймав у себе нового пацієнта. Блідий, схвильований юнак, ходив туди й сюди по його кабінеті.
– Я хочу забути! – кричав він. – Мені треба забути!
Гіпнотизер стежив за ним спокійним поглядом, уважно вивчаючи його лице, одежу, поводження.
– Забути щось – виходить, щось загубити, – хоч радість, хоч горе. Проте, це ваша справа. Ціна в мене велика.
– Коли б я тільки міг забути....
– Навіяти вам забуття досить легко. Адже ви сами цього хочете. Мені траплялися далеко важчі випадки. Та от ще зовсім недавно. Я сам мало сподівався успіху. Треба було примусити забути проти волі тієї особи, що я гіпнотизував. Так само любовна історія, як і у вас. Тільки то була дівчина. Отже будьте певні.