Юнак підійшов і сів перед гіпнотизером. Тепер він був спокійнішій, але почувалось, що він стримувався.
– Я розповім вам усе, – почав він, дивлячись гіпнотизерові у вічі. – Звичайно, вам треба знати, в чому річ. Була така дівчина. На ймення – Елізабета Меріс. То от...
Він спинився. В очах гіпнотизерових майнув подив, коли Дентон назвав ім’я дівчини, і це не заховалось від його. В одну мить він усе зрозумів. Він скочив на ноги, нахилився над гіпнотизером, що сидів поруч, і вп’явся рукою в жовто-зелене плече. З хвилину він не знаходив потрібних слів.
– Віддайте мені її! – сказав він нарешті. – Віддайте мені її!
– Що ви хочете сказати? – ледве зводячи дух, вимовив гіпнотизер.
– Віддайте мені її!
– Кого її?
– Елізабету Меріс... дівчину...
Гіпнотизер підвівся зі стільця і силкувався визволитися. Та Дентон ще міцніше стиснув йому плече.
– Пустіть, кажу вам! – крикнув гіпнотизер і штовхнув його в груди рукою.
За хвилину обоє вони зчепились і почали незграбно боротися. Ні той, ні той не знали правил боротьби, бо вона давно вийшла з моди: боролися лише йдучи в заклад, або на виставах. Дентон був не тільки молодший, а й дужчий. Якийсь час вони борсалися по кімнаті, потім гіпнотизер упав на підлогу і вдарився головою об стілець. Дентон теж упав, навалившись на свого супротивника.
Сам наляканий своєю люттю, Дентон ту ж мить схопився на рівні ноги. А гіпнотизер лежав і не ворушився. На чолі йому набігла біла ґуля і з неї точився вузенький червоний струмочок. Дентон стояв нерішуче і ввесь тремтів.
Він був лагідної вдачі й жахнувся наслідків свого гніву. Пішов був до дверей, але зараз же вернувся назад. «Ні!» – сказав він уголос і наблизився до супротивника. Перемагаючи інстинктову огиду людини, що зроду не бачила ніякого насильства, він став навколішки біля гіпнотизера, послухав його серце й оглянув рану. Тоді спокійно підвівся і озирнувсь навколо. Він зрозумів, що йому треба робити.
Гіпнотизер недовго лежав без пам’яті. Опритомнівши, він побачив, що сидить на підлозі, спираючись плечима на Дентонові коліна, а той мокрою губкою обтирає йому лице. Голова йому дуже боліла.
Спочатку він мовчав, потім показав рукою, що годі вже мочити йому лице.
– Дайте я встану, – сказав він згодом.
– Почекайте трохи, – відповів Дентон.
– Ви напали на мене! Ви негідник!
– Ми самі в кімнаті, – сказав Дентон, – і двері зачинені.
Вони мовчали і думали.
– Коли вам не мочити лоба, – перервав мовчанку Дентон, – набіжить здоровенна ґуля.
– То мочіть далі, – похмуро згодився гіпнотизер.
Знову обидва помовчали.
– Вам, треба б було жити за кам’яної доби, – пробурчав поранений. – Насильство! Бійка!
– Так, але за кам’яної доби ніхто не смів ставати між чоловіком і жінкою.
Гіпнотизер знову заглибився в думки.
– Що ж ви збираєтесь робити? – спитав він після паузи.
– Поки ви були непритомні, я знайшов серед ваших записів адресу Елізабети Меріс. Я не знав цієї адреси перше. Я протелефонував, і дівчина незабаром має бути тут. Тоді...
– Вона прийде зі своєю компаньйонкою.
– То й добре.
– Що ж далі?... Я не розумію. Що ви надумали?
– Я шукав також і якої зброї. Аж дивно, як мало тепер її в нас, а надто коли зважити, що за кам’яної доби людина майже нічого крім зброї не мала. Я знайшов нарешті оцю лампу, пообривав з неї дріт та всякі інші штуки, і от вона – гляньте!
Він підніс лампу над гіпнотизеровою головою.
– Оцим я легко можу розчерепити вам голову. І я це й зроблю, якщо ви відмовитесь зробити те, що я вам скажу.
– «Насильством нічого не вилікуєш», – сказав гіпнотизер. То була цитата з «Книжки афоризмів сучасника про мораль».
– Так, але це небажана хворість.
– Гаразд. А далі?
– Ви скажете компаньйонці, що хочете навіяти дівчині, щоб вона дала згоду одружитися з отією огидною гулястою тварюкою з рудим волоссям і з очима як у тхора. Я певен, що саме так стоїть справа.
– Це правда.
– Отже, вдаючи, що ви саме це їй навіюєте, ви повернете дівчині пам’ять про мене.
– Це перечить нашій професійній етиці.
– То гляньте на мою зброю! Я життя свого не пожалую, щоб не втратити цієї дівчини. Мені байдуже до всіх ваших примх. Як не вийде на моє, ви й хвилини не проживете. Зброя, правда, поганенька, і вам мабуть буде боляче вмирати. А все ж я вас уб’ю. Не буду сперечатися, тепер це річ незвичайна, найголовніше тому, що в житті зовсім мало зосталось речей, заради яких варто було б убивати.