Піонер відродженого романтизму, Стівенсон, менш ніж за п’ятнадцять років відсвіжив реквізит авантюрного й історичного роману. Знову зашептались по небезпечних харчівнях непевні матроси, знову блудні сини занудилися з супокою батьківської хати; на вересових стежках залунав уночі в шотландських горах тривожний тупіт таємничих вершників, і в гордих серцях горянок відкрився притулок бунтарям і вигнанцям. Які мізерні цифри – дати і кілометри – розлучали мрійника з його раєм! Забувши один тільки вік, уже можна було плисти на архаїчній шхуні за пригодами і скарбами на загублений острів; дванадцять тисяч миль на південь і схід – і Тихий океан, вичерпавши всю приязнь своїх пасатів, випліскував хире тіло і стомлену душу на відрадний безлюдний берег... Стівенсон дожив до неподільних тріумфів того прямування, в якому блискуче вів перед. Він помер наприкінці 1894 року, саме того року, коли середній смак, вихований на псевдоісторичній фантастиці Райдера Гаґґарда і поліційних пригодах Конан-Дойлевого Шерлока Голмза, вінчав лаврами молодого Ентоні Гопа за його другосортні писання. Однак і справжній національний письменник, романтичний співець британської великодержавности, Редьярд Кіплінґ, уже доходив на ту пору зеніту своєї слави, а перша багатобарвна проза «Стівенсонового спадкоємця», Джозефа Конрада, обіцяла романтику глибшу, трагічну і пристрасну.
Герберт Велз був самотній у цьому оточенні. Тенденції літературної доби відбилися лише на формі його белетристичного первістка і частини дальших його виступів у письменстві. Ні уподобання, ні поривання, ні захвати проводирів неоромантизму йому не передалися. Реаліст із буйною фантазією, з інстинктом ученого-експериментатора і соціолога, він переробив по-своєму схему авантюрного роману і виповнив її свіжим змістом. Його надихала наука, невпинний поступ переможної техніки, несамовитий вихор людських потоків у найбільшому місті, в світовій столиці, де він зріс, де жив.
Дебютуючи року 1895 в красному письменстві «Машиною часу», Велз показав недвозначно, куди скерована його уява. На своїй машині він винісся з дев’ятнадцятого віку на тридцять мільйонів літ вперед у майбутнє земної кулі, щоб, продовживши мало не в вічність перекори сьогочасного суспільства, побачити їх довершеними, доведеними до свого нібито логічного краю, споглянути на атрофію м’язів і розуму, на цілковитий занепад людства. І хоч на такі безмірно далекі мандрівки він більше ніколи не зважувався, проте принада невідомого, сподіваного і можливого зосталась і надалі найгострішим стимулом його творчости.
Бажання вийти поза межі повсякденного досвіду взагалі не завжди свідчить про втому, надсаду, незадоволення дійсністю та інші занепадницькі почуття. У Велза ж воно позбулося навіть найлегшої поволоки того романтичного мрійництва, що, як правило з небагатьма винятками, властиве кожному шукачеві нових можливостей. З усіх відмін фантастики він вибрав собі дві найреалістичніші – фантастику наукову і соціальну, і якщо й відривався ради них від спостереження та відображення живого життя, то не для зітхань за втраченими ідеалами чи недосяжними химерами і не для абстрактної гри уяви, а для виснуваних з сьогочасної науки прогнозів і дедукованих з попередньої історії людства передбачень і пророцтв.
Обминаючи деякі дрібніші, епізодичні теми, у Велзовій науковій фантастиці можна вирізнити три основні тематичні цикли: біологічний, астрономічний і технічний. Щоправда, розмежуванню з цілковитою точністю вони не піддаються. Їх межі раз-у-раз перехрещуються, і кожний Велзів науково-фантастичний твір, маючи в собі, крім основного, і тематичні елементи інших циклів, обох чи одного, звичайно лише найвиразніше репрезентує ту чи ту тему одного якогось типу – біологічного, астрономічного або технічного.
Біологічний цикл найчисленніший. До нього належать два романи – «Острів доктора Моро» (1896) та «Їжа богів» (1904) і з десять оповідань: «Держава мурашок», «Острів Епіорніса», «Обсерваторія в Абу», «Украдена бацила», «Цвітіння дивної орхідеї» (1896), «У безодні», «Морські розбійники» (1897), «Долина павуків» (1899), «Країна Сліпих» (1911) і деякі інші. В усіх цих творах Велз використав свої університетські природничо-історичні студії. Анатомія і фізіологія людини, етнологія, зоологія і ботаніка – науки статичні. Їх метода – спостереження, завдання їхнє – класифікація органів, функцій, рас, порядків, родин, родів, відмін. У незліченних томах, присвячених описам людського роду, тварин і рослин, здається, знайшла собі місце кожна віднога органічної природи. А втім, чи все, що є живого на Землі, помітили спостережливі очі антрополога, орнітолога, іхтіолога, ентомолога? Чи не можливі найнесподіваніші відкриття незнаних досі відмін тваринного і рослинного світу? І чи справді кожний м’яз, кожний нерв, кожна жилка живого організму має завжди тільки так функціонувати, як їй звеліла сліпа сила еволюції? Велз-письменник, піддавши сумнівові впевнені констатування солідних наукових фоліантів, порушує спокійний лад загальновизнаних класифікацій і на мотиві сенсаційного відкриття нової органічної відміни або чудесного способу змінити звичні функції певного організму будує свої захватні біологічні казки.