– Хтось один з нас, – сказала вона, – може...
Вона затнулася; їй не стало духу вимовити таке страшне всім молодим і щасливим слово.
Та побратися, не маючи коштів, бідувати в тогочасних містах було моторошно, особливо людям, звиклим до приємного життя. За старих часів сільського життя, що скінчилося разом з вісімнадцятим століттям, існувало гарне прислів’я про щастя з закоханим в халупі. Справді, тоді останній злидняк-селянин мав змогу жити у вимащеній глиною, повитій квітами хаті з солом’яною покрівлею і маленькими віконцями, на свіжому повітрі, серед садків і ланів, слухаючи пташиний спів і бачачи над головою вічно мінливе небо. Тепер усе повелося інакше (зміна почалася ще в дев’ятнадцятому столітті), і незаможних чекало інше життя – життя в нижчих частинах міста.
У дев’ятнадцятому віці нижчі райони ще мали над собою небо, хоч і містилися на глинястому або іншому непридатному ґрунті, терпіли від поводів або задихались серед диму щасливіших кварталів, були погано забезпечені водою і антисанітарні, скільки це дозволяв страх заможніших класів перед заразними хворобами. Проте в двадцять другому столітті зростання міста вгору, поверх над поверхом, і скупченість будівель призвели до зовсім іншого розташування людности. Тим часом як заможні класи займали пишні готелі і жили в горішніх палацах і залах міста, робітничий клас тулився в жахливих долішніх поверхах, заселяв, так би мовити, міські підвали.
Побутом, манерами і звичаями робітники мало чим відрізнялись від своїх предків, мешканців Іст-Енду{10} за часів королеви Вікторії, хіба тільки тим, що виробили собі особливу мову. Вони жили і вмирали внизу в своїх льохах, підіймаючись нагору тільки в тих випадках, коли цього потребували умови їхньої праці. Здебільшого вони й народжувались для такого життя, а кращого зовсім не знали, тим то легко зносили свою мізерію, та таким людям, як Дентон і Елізабета, поринути в те життя було страшніше за смерть.
– А хіба нам лишається щось інше? – спитала Елізабета.
Дентон мусив одверто признатися, що він, справді, не знає нічого іншого. Не кажучи про те, що його стримувало почуття делікатности, він не був певен, чи сподобається Елізабеті ідея позичити грошей під заставу її майбутнього майна.
Навіть переїхати до Парижу не мали вони за що, – говорила дівчина, – та й в Парижі, так само як і в цілому світі, жити без коштів було б їм не легше, ніж у Лондоні. Дентон міг тільки мріяти вголос: «О, коли б ми були жили за тих щасливих часів, моя люба!» – бо навіть Вайтчепел{11} дев’ятнадцятого віку уявлявся їм в романтичному світлі.
– Невже так таки й нема жодного порятунку? – скрикнула дівчина і враз заплакала. – Невже треба чекати ці довгі три роки? Подумай, три роки... цілих тридцять шість місяців!
Людська терплячість не зросла з бігом часу.
Раптом Дентона неначе щось штовхнуло, і він заговорив про те, що вже не раз спливало йому на думку. Ідея ця сяйнула йому випадково і спочатку видавалася такою безглуздою, що він не міг поставитися до неї серйозно. Та хоч яка б була безглузда думка, але, висловлена, робиться вона реальніша і не така безглузда. Отак сталося й цього разу.
– А що, коли б ми пішли в село? – сказав він.
Вона поглянула на нього, щоб переконатися, чи він не жартує.
– У село?
– Авжеж, туди, за он ті горби.
– Та як же там жити?
– Хіба це неможливо? Жили ж колись люди по селах.
– Але вони мали будинки.
– Там і тепер існують руїни сіл і міст. Звичайно, на орних полях вони позникали, але на пасовищах ще залишились. Харчове Товариство не розбирає їх, бо не повернуться витрати. Я це напевне знаю. Як летиш аеропланом, можна добре розглядіти будинки. Ми могли б полагодити котрийсь власними руками і оселитися там. Знаєш, це зовсім не так неможливо. Адже стільки людей їздять щодня доглядати свої отари і ниви. Їм можна заплатити, і вони возитимуть нам харчів.
– Як чудно було б так жити, коли б тільки можна! – вимовила вона, стоячи перед ним.
– А чом би й ні?
– Адже ніхто не зважувався досі.
– То що з того?
– Це було б так... о, це було б так дивно і так романтично. Якби ж то тільки можна було так жити!
– Чому ж не можна?
– У нас така сила речей. Подумай, скільки речей, найпотрібніших, нам довелося б залишити.
– А хіба вони нам так конче потрібні? Кінець-кінцем, наше теперішнє життя зовсім ненатуральне... зовсім штучне.
Що далі він розвивав свою думку, то більше захоплювався нею сам, і поволі його пропозиція перестала здаватися йому нездійсненною.
10
Іст-Енд – східня частина Лондона на лівому березі Темзи, заселена найбіднішою людністю англійської столиці.
11
Вайтчепел – один з кварталів Іст-Енду. У Вайтчепелі мешкає переважно єврейська біднота.