Елізабета замислилась.
– Я чула, там є всякі волоцюги... злочинці, що повтікали з міст.
Дентон кивнув головою. Він вагався, не знаючи, як відповісти, щоб його слова не видалися їй дитячою химерою.
– У мене є один знайомий, – сказав він нарешті і зашарівся. – Він міг би зробити мені меча.
Дівчина глянула на його з захватом. Їй аж очі загорілись. Вона чула про мечі, навіть бачила один у музеї, і на мить полинула думками до тих далеких часів, коли люди носили мечі, як звичайнісіньку річ. Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, і, може, саме тому їй конче хотілося знати все докладно. І Дентон почав розповідати, придумуючи щораз нові подробиці, як вони провадитимуть сільське життя, подібно до давньоколишніх людей. Кожна нова подробиця збільшувала в Елізабеті цікавість до того, що говорив Дентон, бо вона належала до тих дівчат, котрих приваблює романтизм усього незвичайного.
Першого дня, як я казав, Дентонів проект здавався їй нездійсненною мрією, але другої днини вони заговорили про нього знову, і – дивна річ! – він видався їм уже не таким неможливим.
– Передусім нам потрібні харчі, – говорив Дентон. – Ми зможемо взяти їх з собою днів на десять чи на дванадцять.
Вони жили за доби згущених, штучних харчових продуктів, і той запас, що вони збиралися взяти, далеко менше важив, ніж відповідна кількість харчів у дев’ятнадцятому столітті.
– А де ж ми спатимемо, поки буде готовий наш будинок? – спитала Елізабета.
– Тепер літо.
– Але... Що ти маєш на увазі?
– Був час, коли ніде у світі не існувало будинків, коли люди спали під голим небом.
– А як же ми? Отак без нічого! Без стін... без стелі!..
– Моя люба, в Лондоні є багато стель і розкішних склепінь, розмальованих пензлями найкращих майстрів, оздоблених незчисленними огнями. Але я бачив пишніше склепіння за будь-яке з лондонських.
– Де ж це?
– То склепіння, під яким ми з тобою будемо на самоті.
– Ти кажеш...
– Кохана моя, – мовив він, – про це склепіння світ забув. То – небо з усіма роями його зір.
Що більше говорили вони про село, то більше воно їх вабило. Минув із тиждень, і життя на селі вже здавалося їм зовсім можливим, а ще через тиждень – неминучим, таким, що нічого кращого вони й вигадати не могли. Мрії про сільське життя сповняли їх найбільшим захватом. Їх гнітила, казали вони одне одному, огидна міська метушня, і вони дивувалися, що такий простий спосіб позбутися всяких турбот, не спадав їм доти на думку.
І от, одного ранку, в меженину, на повітряній станції з’явився новий молодший службовець заступити Дентона на його посаді.
Наші молоді люди таємно побрались і тепер сміливо виходили геть з міста, де вони і їх предки перед ними прожили все своє життя. На Елізабеті була нова біла сукня, пошита за стародавньою модою; в Дентона був прив’язаний за плечима клунок з харчами, а в руці він тримав, – правда, ніби трохи соромлячись і ховаючи під своїм пурпуровим плащем, – отаке собі архаїчної форми справилля з загартованої криці, із схожим на хрест держаком.
Уявіть собі, читачу, цей вихід! Розлогі передмістя тепер не існували. Препаскудні шляхи, вбогі хатки, малесенькі недоладні садочки з одним якимсь кущиком і квіткою герані, – вся ця нікчемна претензійність родинних затишків зникла без сліду. Височенні будівлі нового віку, механічні пересувні шляхи, електричні проводи, водогінні труби, – все кінчалося раптом, наче стіна, наче скеля майже чотириста футів заввишки, стрімка і прямовисна. Навколо міста стелились лани моркви, ріпи і брукви. Вони належали Харчовому Товариству, що переробляло на фабриках городину на тисячі всіляких харчових продуктів. Бур’яни і живоплоти повикорінювано до останку: дрібне фермерське господарство колишніх часів, неекономне і примітивне, щороку витрачало дедалі більші гроші на знищення бур’янів, – Харчове Товариство раз на завжди звільнило від них ґрунт, заощадивши тим великі кошти. Проте тут і там чепурні шереги тернини та яблунь, з вибіленими стовбурами, перетинали поля, і місцями купи велетенських черсаків здіймали вгору свої корисні шишки. Подекуди горбилися під своїм непромокним накриттям величезні сільськогосподарчі машини. З’єднані води колишніх річок Вей, Моль і Вендл{12} текли простокутними каналами, і скрізь, де тільки дозволяла похилість ґрунту, били водограї з угнійного, збезпахощеного розчину, веселкою граючи на сонці і розливаючи довкола на поля животворчу рідину.
Крізь широку арку у височенній міській стіні виходила вистелена ідемітом дорога на Портсмут, що вирувала під вранішнім сонячним промінням якнайжвавішим життям. То поспішали на роботу вбрані в синє службовці Харчового Товариства. Серед бурхливого руху моторів Дентон і Елізабета видавалися двома маленькими цятками, що ледве рухались. По зовнішніх смугах дороги гули і тріскотіли повільніші маленькі, старовинної будови, автомобілі; вони їздили не далі, як за двадцять миль від міста. По внутрішніх путях мчали більші машині – швидкі одноколіски на двадцять осіб, довгі багатоколіски, чотириколіски, ввігнуті під важкою вагою, порожні велетенські вози, що перед заходом сонця повернуться назад навантажені до самого верху. І ввесь цей потік машин сповняв повітря стугоном механізмів, шарудінням коліс і безугавним шаленим гуком ріжків та гонгів.