З самого краю одної із зовнішніх смуг дороги мовчки і якось чудно соромлячись одно одного йшли наші молоді. Мандруючи пішки, їм довелося багато дечого наслухатись від проїжджих, бо року 2100 пішоходці на англійських дорогах були такою ж дивиною, якою був би автомобіль у 1800 році. Але Дентон і Елізабета йшли та йшли, втупивши очі вперед, і не звертали уваги на глузування.
Просто них, на півдні, здіймалася блакитна стяга Давнзьких горбів{13}, поволі, що ближче підходило до неї молоде подружжя, зеленішаючи. На верхах горбів височіла низка велетенських повітряних турбін – додаток до тих, що підносилися над міськими покрівлями, – і безнастанно мигтіли довгі вранішні тіні від вертких турбінних лопатей. Опівдні Дентон і Елізабета підійшли так близько до пасма, що могли розгледіти тут і там купки блідих цяток. То були вівці з отар М’ясного Відділу Харчового Товариства. Ще через годину минули засіяні поля – останні плеса корінняків, огорожу навколо них, заборонні написи входити за огорожу. Рівний шлях з усім його рухом та гомоном завернув у глибоку влоговину, і молоді мандрівники змогли збочити з нього і пішли зеленим моріжком, здіймаючись схилом пагорка.
Ще ніколи цим дітям новітнього міста не траплялося бувати в такій відлюдній місцині.
Зголоднілі і зморені, – їм рідко доводилося ходити пішки, – вони посідали на низько викошену, без жодного бур’янчика, траву і вперше озирнулись на місто, звідки вийшли. Воно широко розкинулось і виблискувало в блакитній імлі, що здіймалася над долиною Темзи. Вгорі, по схилах пагорків ходили вівці. Елізабета доти ні разу не бачила на волі великих тварин, і їй стало трохи моторошно, але Дентон заспокоїв її. Якась білокрила пташка кружляла в небесній синяві, над їхніми головами.
Спочатку вони мало розмовляли; тільки попоївши, їм трохи розв’язались язики. Дентон заговорив про щастя, якого вони нарешті добулись, про те, як безглуздо було зволікати і не видертися зразу з тієї пишної в’язниці, де переходило їх життя; заговорив про повні романтизму старі часи, що навіки минулися. Непомітно він розхвалився і навіть підняв меча, що лежав на землі побіч його. Елізабета взяла зброю в нього з рук і провела тремтячим пальцем по гострому лезу.
– І ти міг би... міг би звести меча і вдарити людину? – спитала вона.
– А чом би й ні, коли б була потреба?
– Та це ж так жахливо. Була б рана, – додала вона до краю знесиленим голосом, – і пішла б кров.
– Адже ти не раз читала в старовинних романах...
– О, я знаю, – заперечила вона, – та це зовсім щось інше, ніж у романах. Кожний знає, що там не кров, а тільки червона фарба. А ти кажеш, що міг би... вбити! – вона з сумнівом глянула на нього й віддала йому меча.
Відпочивши і перекусивши, вони підвелися і рушили далі до горбів.
Їм довелось пройти дуже близько повз велику отару овець. Вівці мекали і здивовано дивились на незнайомі постаті. Елізабета, ніколи не бачивши до того часу овець, аж здригнулась на думку, що ці ніжні створіння колись заріжуть і з’їдять. Десь далеко загавкав чабанський собака, між підпірками турбін з’явився чабан і пішов до подорожників. Наблизившись, він гукнув, питаючи, куди вони простують.
Дентон якийсь час вагався, потім коротко пояснив, що вони шукають собі житла серед руїн на Давнзьких горбах, щоб там оселитись. Він силувався говорити недбало і впевнено, так, наче то була звичайна річ. Чабан недовірливо подивився на нього.
– Ви, мабуть, чогось накоїли там? – спитав він.
– Нічого, – відповів Дентон. – Ми тільки не хочемо більше жити в місті. Чого нам лишатися там?
Чабан глянув на них ще з більшою недовірою.
– Ви тут не проживете, – сказав він.
– Хочемо спробувати.
Чабан переводив очі з одного на другого.
– Ви взавтра ж повернетесь назад, – вимовив він. – Удень то воно ніби й нічого, як сонечко світить... А чи ви певні, що нічого такого не наброїли? Ми, чабани, не дуже великі приятелі поліцаям.