– Ні, – рішучо відповів Дентон, дивлячись йому в очі. – Але ми надто бідні, щоб жити в місті, і нам огидна сама думка про синю блюзу робітників та підневільну працю. Ми хочемо жити тут по-простому, як жили колишні люди.
Чабан був бородатий чоловік із задумливим лицем.
– Тоді були скромні потреби, – зауважив він, кинувши погляд на делікатну, вродливу Елізабету.
– І в нас теж скромні, – відказав Дентон.
Чабан посміхнувся.
– Ідіть оцією дорогою, – сказав він, – уздовж хребта, під самими турбінами. Праворуч побачите окописька і купи руїн. Там колись було місто Епсом. У ньому вже не лишилося будинків, і навіть цегла пішла на кошари для овець. Підете далі і побачите другу купу руїн край городів. То Лесергед. Тут горби завертають і тягнуться вздовж долини. Почнуться букові ліси. Простуйте ввесь час попід хребтом, і він вас виведе на зовсім необроблені місця. Хоч як нищили бур’яни, проте в тій глушині ще ростуть де-не-де папороть, сині дзвіночки і всякі інші непотрібні рослини. Посеред тієї місцевости, під турбінами, стелеться рівна стежка, брукована камінням. Кажуть, що то рештки Римської дороги, збудованої дві тисячі років тому. Візьміть праворуч від неї, спустіться в долину і тримайтеся берега річки. Незабаром вийдете на вулицю, де обабіч будуть будинки. На деяких і досі збереглися покрівлі. Отам знайдете собі притулок.
Вони подякували.
– Тільки дуже вже тихо там. Як стемніє, – жодного огника, і ходять чутки про грабіжників. Дуже сумно й відлюдно. Ніяких розваг – ні фонографів, ні кінематографів – нічогісінько. Захочете їсти – харчів нема, заслабнете – нема лікаря....
Він затнувся.
– Проте ми спробуємо, – мовив Дентон, рушивши з місця; коли це йому спала на думку несподівана ідея: він запропонував чабанові допомагати їм і умовився з ним, щоб той купував у місті і приносив їм усе потрібне, певного часу і в певне місце.
Надвечір вони дійшли до покинутого села. Порожні і мовчазні будинки палали золотом у світлі вечірньої заграви. Вони видалися їм такими маленькими і чудними. Дентон і Елізабета переходили від одного будинку до одного, дивуючись на їхню просту будову, і не знали, на якому спинитись. Нарешті, в залитому сонячним сяйвом кутку одної кімнати з заваленою надвірною стіною вгляділи вони квітку, дику блакитну квіточку, яку проминули полільники Харчового Товариства.
На цьому будиночку і спинилися вибором Дентон та Елізабета. А втім, того вечора вони недовго пробули в ньому, бо їм хотілося тішитись природою. До того ж, коли зовсім смеркло, будинки здавались примарними і моторошними. Отож, перепочивши, молодята знов вернулись на вершок пагорка, щоб на власні очі побачити німотне небо з ясними зорями, що про нього так багато співали стародавні поети. Видовище справді було надзвичайне, і захоплений Дентон був такий же красномовний, як зорі. Спустилися з пагорка і вернулись додому, коли вже почало на світ займатися. Спали мало; прокинулись уранці і почули – на дереві, близько їх притулку, співає дрізд.
Так почало своє життя в добровільному вигнанні це молоде подружжя двадцять другого століття. Ранок минув серед турбот. Треба було дослідити всі ресурси нової домівки, де вони збиралися провадити своє просте життя. Дослідження посувалось не дуже то швидко і не дуже далеко сягало, бо вони не розлучалися і на мить і скрізь ходили взявшись за руки. Проте їм пощастило назбирати собі деякої хатньої обстави. Край села містились комори з зимовим кормом для овець Харчового Товариства. Дентон притяг звідти кілька великих оберемків сіна, і з нього зробили постелі. Де-не-де в будинках ще збереглися рештки примітивних, незграбних, на їх погляд, дерев’яних меблів – старі, попсуті грибами столи і стільці. Цілий день обоє були в підвищеному настрої і говорили про все з таким же захватом, що й напередодні. Надвечір знайшли нову квітку – дзвіночок. По півдні долиною вздовж річки проїхало великою багатоколіскою кілька пастухів Харчового Товариства. Молоде подружжя сховалось, бо присутність цих людей, як сказала Елізабета, порушила б усю поезію їхнього старовинного закутку.
Так прожили вони тиждень. І ввесь той тиждень дні були безхмарні, а ночі зоряні, і кожної ночі прибутний місяць дедалі ясніше сяяв на небі. А все ж блискучі барви перших вражень непомітно блякли і блякли з кожною дниною. Напади красномовства спостигали Дентона не так часто, йому почало бракувати тем для захоплення; втома після довгої подорожі з Лондона і досі давалася взнаки, а до того ще обоє позастуджувались. Крім того, Дентон зробив несподіване відкриття, що йому нема чим заповнити час. В одному місці серед наваленого мішма старого мотлоху він знайшов поржавілий рискаль і спробував скопати ним занедбаний, порослий травою садок, хоч йому не було чого сіяти, ані садити. Та попрацювавши півгодини, він повернувся до Елізабети з мокрим від поту обличчям.