– Вони були, мабуть, справжні велетні, ті старожитні люди, – сказав він дружині, не уявляючи собі, що можуть зробити звичка та вправи. І вони пішли того дня на прохідку попід стягою горбів у напрямку до Лондона і йшли, доки він не заблищав перед ними в глибині долини.
– Хотів би я знати, що там тепер робиться, – зауважив Дентон.
Погода тим часом змінилася.
– Дивись, які хмари! – скрикнула Елізабета.
Справді, темно-пурпурні на півночі і сході хмари вже сягали своїми розірваними краями зеніту. Поки молоді люди бралися на пагорок, швидкі хмари, мов прапорами, заступили вечірню заграву. Раптовий вітер загойдав старі буки, зашумів у верховітті, і Елізабету обняв дрож. Ген-ген на обрії блиснула блискавка, наче нагло вихоплений меч, і в далині покотився по небі грім. І поки вони стояли вражені на пагорку, на них сипонули перші краплі ливного дощу. Через хвилину останній відблиск заходу сонця щез за градовою запоною, знов спалахнула блискавка, ще гучніше прогримотів грім, і ввесь околишній світ потемнів і нахмурився.
Узявшись за руки, діти міста пустилися бігти з пагорка вниз, невимовно здивовані небаченими доти явищами. Та перш ніж вони добігли додому, Елізабета заплакала з переляку. Поринула в темряву земля побіліла навколо від граду, що сік їх і хрупотів їм під ногами.
Потім почалася для них химерна і жахлива ніч. Уперше за свого життя опинились вони у кромішній пітьмі. Вони вимокли до останнього рубчика і тремтіли з холоду. Навкруг них порощав град, крізь діряву покрівлю їхньої пустки цюрком текла вода, збираючись у калюжі й річки на рипучій підлозі. Налітаючи, бирса стрясала стару будівлю. Будинок скрипів, часом із його стін обвалювалась і розбивалася на дрібні грудки глина, або зірвана черепиця торохкотіла по даху і з гуркотом падала вниз у порожню теплицю. Елізабета мовчала і тільки трусилася з голови до ніг. Дентон обгорнув її своїм пишним, але легеньким міським плащем, і вони сиділи, причаївшись у темряві. Грім гримотів щоразу ближче й гучніше, щораз сліпучіше блискала блискавка, на мить вихоплюючи з пітьми мокру кімнату, що була їх захистком.
Досі їм траплялося бувати на вільному повітрі тільки за ясної сонячної години. Все їхнє життя спливало в теплих, повних повітря переходах, залах чи кімнатах новітнього міста. Тієї ж ночі, видалося їм, опинились вони в якомусь іншому світі, серед безладного хаосу буйних сил, майже без надії побачити коли місто знову.
Бурі, здавалось, кінця не буде. Нарешті на них найшов сон, і вони дрімали в переміжках між перекотами грому, і тоді непомітно, майже раптом, усе вщухло. Коли стих у далечині останній гомін дощових крапель, вони почули якісь незнайомі звуки.
– Що це таке? – скрикнула Елізабета.
І знов донеслися ті самі звуки. То валували собаки. Гавкітня пролунала у відлюдному завулку і полинула далі. У вікно, кидаючи на побілілу протилежну стіну тінь від його рами чорний й силует дерева, світив прибутний місяць. Через якийсь час, коли почало розвиднюватись і вже можна було розглядіти дещо, знову, десь ближче, почулася гавкітня і зразу ввірвалась. Вони прислухались і незабаром почули прудкий тупіт навколо дому та уривисте гарчання.
– Ш-ш... – прошепотіла Елізабета і показала рукою на двері.
Дентон пішов до дверей, спинився посеред кімнати, послухав і вернувся знов до дружини з удавано-байдужим виглядом.
– То, мабуть, кунделі Харчового Товариства, – сказав він. – Вони нам не зроблять шкоди.
Він сів поруч Елізабети.
– Ну, та й ніч же була! – вів він далі, силкуючись заховати від неї свою тривогу.
– Я не люблю собак, – сказала Елізабета після довгої павзи.
– Собаки нікого не займають, – мовив Дентон. – За старих часів, у дев’ятнадцятому віці, в кожного був собака.
– Я читала одне оповідання. Там собака загриз людину.
– Тільки не такої породи, – впевнено заперечив Дентон.
– У деяких з отих романів... багато перебільшень.
Раптом гавкітня і тупіт собачих лап уже розляглися на сходах. Чути було навіть відсапування. Дентон скочив на ноги і вихопив меча з-під вогкої соломи, на якій вони лежали. У дверях з’явився худий кундель і зупинивсь на порозі. Ззаду визирав другий. З хвилину людина і звір нерішуче дивились одно на одного.