Потім Дентон, зовсім не знаючи, як поводитися з собаками, порвався вперед.
– Геть звідси! – гукнув він, незграбно вимахуючи мечем.
Собака стрепенувся і загарчав. Дентон враз спинився.
– Песику, песику! – сказав він.
Гарчання перейшло в гавкітню.
– Гарний собачка! – ще раз спробував був Дентон удатись до лагоди.
Другий собака й собі загарчав і загавкав. Унизу, на сходах, озвався ще й третій, якого подружжя не бачило. Інші теж підхопили, знадвору. Дентонові здалося, що їх дуже багато.
– Досада, – сказав він, не відводячи очей від переднього пса. – Пастухи ще не скоро приїдуть з міста, а собаки, звичайно, нас не знають.
– Я нічого не чую! – крикнула Елізабета. Вона підвелася і підійшла до нього.
Він сказав те саме вдруге, але гавканина заглушала його слова. Ці звуки якось дивно розпалювали в йому кров і збуджували доти незнані йому почуття. Обличчя його набрало нового виразу. Він гукнув ще раз. Та собаки не перестали гавкати, немов перекривлюючи його. Один кундель наїжився і ступив наперед. І враз Дентон повернувся, викрикнув жаргоном підвальних поверхів щось незрозуміле Елізабеті й кинувся на собак. Гавкіт раптом урвався, чути було тільки гарчання й клацання зубами. Елізабета побачила голову переднього пса, вищирені зуби, прищулені вуха. В повітрі мигнуло лезо меча. Пес підстрибнув і відскочив назад.
Тоді Дентон, гукаючи і з несподіваною легкістю розмахуючи над головою блискотливим мечем, погнався за собаками вниз по сходах і зник з очей. Елізабета метнулась була йому навздогін, та побачила на майданчику кров, – і спинилася. Почувши надворі вовтузню собак і Дентонові крики, вона підбігла до вікна.
Дев’ятеро вовкоподібних кунделів порозбігалися в різні боки. Один корчився на землі перед ґанком. До краю захоплений тим дивним почуттям насолоди боротьбою, що дрімає в крові навіть найкультурнішої людини, Дентон кричав і гасав по подвір’ї. Потім Елізабета побачила дещо таке, чого її чоловік не помічав у запалі боротьби: собаки крутилися навколо, забігаючи то з того, то з того боку, і, видимо, збирались напасти на нього.
Елізабета в одну мить зрозуміла небезпечність становища. Вона хотіла крикнути, але відчула, що вмліває, і з хвилину простояла зовсім безпорадна, а потім, піддаючись несвідомому поривові, підібрала свою білу спідницю і кинулася сходами вниз. У сінях стояв заржавілий рискаль. Якраз те, що їй треба! Елізабета схопила його і – геть з дверей.
Вона надбігла саме впору. Один собака качався долі, майже зовсім перерубаний надвоє, але другий вчепився Дентонові в стегно, третій схопив його, ззаду за комір, а четвертий гриз зубами меч і злизував з його свою власну кров. Від п’ятого пса Дентон відбивався лівою рукою.
Те, що сталося з Елізабетою, коли вона побачила все це, більше пасувало б до першого століття, аніж до двадцять другого. Вся лагідність вісімнадцятилітньої міської панянки зникла вмить перед первісною небезпекою. Рискаль важко вдарив і розчерепив собаці голову. Другий кундель, уже наготовившись стрибнути, заскавчав з переляку перед несподіваним ворогом і метнувся вбік. Двоє інших пропустили нагоду вчепитися в Елізабетину спідницю.
Дентон похитнувся, і комір його киреї, на якому висів собака, віддерся. І цьому собаці теж випало покуштувати рискаля і вийти з лави. Останнього пса, що кусав його за ногу, Дентон простромив мечем.
– До стіни! – крикнула Елізабета.
За три хвилі побій скінчився. Молоде подружжя стояло поруч, а ті п’ятеро собак, що лишились живі, з попущеними вухами і принижено підібганими хвостами, ганебно втекли з бойовища.
Переможці стояли так з хвилину, ледве зводячи дух, а тоді Елізабета пустила з рук рискаля, затулила руками лице і сіла на землю, зайшовшись слізьми. Дентон пильно розглянувся навколо, ввіткнув меча в землю, щоб мати його напохваті, і, нахилившись над дружиною, почав заспокоювати її.
Поволі вони заспокоїлися і знайшли мову. Елізабета стояла притулившись до стіни, Дентон виліз на стіну і сів поруч так, щоб бачити кожного собаку, коли б який надумався вернутись. Двоє з них, принаймні, ще зоставались на пагорку і надокучливо гавкали звідти.
Хоч уся заплакана, Елізабета проте вже почувала себе легше, бо чоловік з півгодини запевняв, що тільки її відважність урятувала йому життя; коли це на думку їй спала нова біда.
– Адже ці собаки належать Харчовому Товариству, – сказала вона хвилюючись. – Не обженемся клопоту.
– Я й сам цього побоююсь. Дуже можливо, що вони позиватимуть нас за збитки.
Павза.
– За стародавніх часів, – ізнов заговорив Дентон, – раз-у-раз траплялися такі оказії.