– Та й ніч же була! – мовила Елізабета. – Другої такої я вже не пережила б.
Він поглянув на неї. Вона змарніла і зблідла на лиці від безсонної ночі.
– Треба вернутись назад, – сказав він, раптом зважившись.
Елізабета подивилася на мертвих собак і здригнулась.
– Ми не можемо тут лишатись, – згодилася вона.
– Треба вернутись, – сказав Дентон знову і озирнувся, чи не надходять ізнов вороги. – Ми прожили тут кілька щасливих днів... Але світ тепер став надто цивілізований. Ми живемо за доби міст. Зоставатися тут надалі – тільки себе занапастити.
– Так. Але що ж нам робити? Як же ми житимемо в місті?
Дентон вагався і стукав корком по стіні, на якій сидів.
– Є ще одна річ; про неї я ніколи не говорив, – почав він і кашлянув, – але...
– Ну?
– Можна б позичити грошей під заставу твоєї майбутньої спадщини.
– Невже можна? – спитала вона палко.
– Звичайно, можна. Яка ти ще дитина!
Елізабета підвелася. Обличчя її проясніло.
– Чом же ти не сказав мені цього перше? – спитала вона. – Стільки часу змарнували ми тут!
Він поглянув на неї і усміхнувся.
– Я гадав, що це має йти від тебе, – сказав він, знову споважнівши. – Мені неприємно було питати в тебе про гроші. Крім того... я сподівався, що нам тут буде добре.
Обоє замовкли.
– Та воно й було добре, – промовив він і знов озирнувся, – поки не почалось усе це.
– Так, перші дні, – згодилася вона, – перші три дні.
Вони споглянули в очі одно одному; потім Дентон зліз зі стіни і взяв дружину за руку.
– Кожне покоління живе по-своєму, – сказав він, – тепер я це добре бачу. Ми народились, щоб жити в місті. Влаштовувати своє життя інакше... Всі ці дні були наче сон, а тепер ми прокинулись.
– Чарівний сон, – промовила вона. – А надто спочатку.
Вони довго мовчали.
– Не треба гаяти часу, – сказав Дентон. – Рушаймо зараз, щоб дістатись до міста, перш ніж пастухи прибудуть сюди. Харчів візьмемо з собою і поснідаємо дорогою.
Дентон ще раз роздивився навколо, і, далеко обминаючи забитих собак, вони перейшли подвір’я і ввійшли до хати замащеними кров’ю сходами. В сінях Елізабета зупинилась.
– Почекай хвилиночку, – сказала вона. – Тут ще є дещо.
Вона зайшла до тієї кімнати, де цвіла блакитна квітка.
Нахилилась і торкнулася її рукою.
– Зірвати її? – промовила Елізабета. – Ні, ні, не можу...
І вона ще нижче схилилася над квіткою і поцілувала її пелюстки.
Потім вони мовчки, рука в руку, перейшли пустир, де колись був садок, вийшли на стародавній шлях і рішучо попростували до далекого міста, до гомінкого машинового міста нової доби, що поглинуло все людство.
III. Міське життя.
Серед усіх винаходів, що змінили життя світу, видатне, коли не перше, місце займають в історії людства вдосконалення в царині транспорту, починаючи з залізниць і кінчаючи, через сто років після них, мотором та патентованим шляхом. Ці вдосконалення і одночасне зростання обмежености зобов’язань акційних товариств, разом з заміною сільськогосподарських робітників досвідченими механіками при кращих машинах, призвели до того, що людство сконцентрувалось у містах, які розрослися до нечуваних розмірів, а також цілком переформували людське життя. Неминучість таких наслідків була тепер, коли все те сталося, до такої міри очевидна, що можна було тільки дивуватися, як це ніхто не передбачав їх заздалегідь. І все ж їх так-таки й не передбачено і не вжито заходів, щоб якось запобігти тому лихові, яке ця революція несла з собою. Людині дев’ятнадцятого віку, здається, і на думку не спадало, що моральні заборони і дозволи, привілеї і поступки, розуміння власности і відповідальности, комфорту й краси, одне слово, все те, що сприяло процвітанню й добробутові держав минулого, надто в хліборобських країнах, щезне в потужній хвилі нових можливостей і нових стимулів. Що громадянин, лагідний і чесний у повсякденному житті, може виявляти, як акціонер, мало не вбивчу зажерливість; що комерційні методи, доречні і поважні за стародавнього сільськогосподарчого побуту, зробляться згубні й смертельні, коли їх ужити в широкому масштабі; що давньоколишня благодійність перетвориться на спосіб розмножувати жебрацтво, а наймана праця обернеться у справжнє витискання поту, і що взагалі доконче треба переглянути і поширити права та обов’язки окремої особи, – цих речей не міг збагнути розум людини, вихованої за архаїчною системою і звиклої до шаблонів мислення, до букви закону. Було відомо, що скупчення людей по містах становить повсякчасну загрозу пошестей у незнаних доти розмірах, отже вживали найенергійніших санітарних заходів і винаходили нові способи боротися з небезпекою. Але те, що зараза азарту і здирства, розкошів і тиранії теж зможе прищепитися в людстві і спричинитись до жахливих наслідків, – це виходило в дев’ятнадцятому столітті за межі розуміння людського. Отак зростання повних тяжкого горя перелюднених міст відбувалось саме собою, наче якийсь неорганічний процес, і йому не могла стати на заваді творча воля людини.