Цікаво було б показати продавцеві з Ріджент-Стріт дев’ятнадцятого століття ту установу, де Дентон здобув собі роботу. Дев’ятнадцята вулиця, або, як її часом ще називали, Ріджент-Стріт, тепер являла собою ряди рухливих платформ і мала завширшки футів вісімсот. Середня частина її була нерухома, – звідси сходами, що спускались до підземних шляхів, можна було пройти до тих будинків, що стояли обабіч вулиці. Праворуч і ліворуч від нерухомої смуги підносилися терасами платформи, рухаючись щільно одна коло одної, але так, що кожна вища бігла на п’ять миль у годину швидше, ніж долішня. З одної платформи можна було легко перейти на другу і, діставшись до крайньої, найшвидшої платформи, об’їхати на ній все місто навкруги. Синдикат Капелюхів «Сусанна» виходив фасадом на цю крайню платформу. Вгорі, на кожному кінці будівлі, здіймалися, поверх над поверхом, ряди великих з білого скла екранів, на яких показувались збільшені портрети всіх відомих красунь у капелюшках наймодніших фасонів. На нерухомій смузі вулиці завжди стояв великий натовп і дивився на кінематографічне демонстрування цих останніх новин моди. Все чоло будівлі безперестану міняло хроматичну гаму своїх кольорів, і як уздовж нього (будинок мав чотириста футів заввишки), так і впоперек рухомих шляхів спалахував, мерехтів і виблискував сотнями барв і шрифтів напис:
Капелюхи «Сусанна!»
Капелюхи «Сусанна!»
Гучномовець велетенського фонографа побивав своїм ревом: «Капелюхи» гомін юрби. Інші такі самі фонографи внизу і вгорі вулиці радили публіці зайти до «Сусанни», або питали: «Чому ви досі не купили своїй панночці капелюшка?»
Для глухих – їх було чимало в Лондоні за того часу – написи, всякі завбільшки, кидано з дахів, просто на рухомі платформі. Раз-у-раз з’являвся рухомий палець і несподівано писав огняними літерами на руці, на лисині вашого візаві, на жіночих плечах: «Капелюхи! Дешеві капелюхи!» Або з-під ніг вихоплювався стовп полум’я і розсипався на платформі тими самими словами. Але вуличне життя було таке напружене, а око й вухо так призвичаїлись не звертати уваги ні на які реклами, що сила людей, тисячу разів проїздивши побіля, і гадки не мали про існування Синдикату Капелюхів «Сусанна».
Щоб потрапити до цього будинку, треба було спуститися сходами вниз від середньої платформи і перейти пасажем, де походжали гарненькі дівчата, що за невеличку плату наймались носити на голові моделі капелюхів. Перша, як увійти, кімната була величезна зала з силою воскових погрудь. Вони були прибрані і прикрашені за останньою модою і граціозно обертались на своїх підставках. Далі йшла каса, за нею нескінченна низка маленьких відділів. У кожному відділі був свій продавець, свої люстра, кінематограф, телефон, паси подавати крам з центрального депо, кілька капелюхів, шпильки, вигідне крісло і заласні холодливі напої. В одному з таких відділів Дентон одержав посаду продавця. Коли з безнастанного потоку паній котрась дама спинялася в його відділі, то Дентон мав якнайлюб’язніше привітати її, почастувати холодощами, розмовляти з нею на всякі теми, які їй спадуть на думку, дотепно і непомітно скеровуючи розмову на капелюхи. Запропонувавши їй потім приміряти різні моделі, він мусів без грубого запобігання, більше рухами та поглядами, ніж словами, переконати її, що вона справляє чарівне враження в тому капелюсі, який бажано було продати. Він мав напохваті цілу серію люстер різних відтінків і різної кривини, пристосованих до того, щоб відбивати обличчя кожного типу в якнайвигіднішому освітленні. Успіх дуже часто залежав від поправного користування цими люстрами.
Дентон заходився виконувати свої кумедні і не дуже то відповідні до його вдачі обов’язки з такою ретельністю, яка рік тому дивом здивувала б його самого. Проте з цього нічого не вийшло. Головна завідувачка, що прийняла його на службу і спочатку ставилася до нього прихильно, несподівано змінила своє поводження з ним, назвала його без жодної видимої підстави телепнем, а під кінець шостого тижня зовсім звільнила. Отже Дентонові знову довелося шукати роботи.