З високостей їх Золотого Віку людям-велетням, «людям подібним до богів» яким убогим здасться наше пігмейство! І, зійшовши на ці вершини Утопії, твердо знаючи, що привиддя його – прозріння, і вони колись здійсняться, Велз знаходить у цьому знанні мірило для міркувань про справи нашого віку. Як суворий суддя – історик прийдешнього часу, він судить «наш світ дріб’язкової заздрости і чванливого гонору, інтриг і лицемірства», «світ грачів, крутіїв і спекулянтів, – той світ, де нема ні творчости, ні фантазії, ні віри, ні надії, ні любови, ні мужности, нічого крім підлоти, тупости, рутини та злоби проти кожного, хто побажав би цю рутину порушити» («Їжа богів»). Сім’ї, вихованню, освіті, розвагам, забобонам, державному устроєві, – всьому є місце у вирокові потойбічного судді, в книзі історика, що знявся на тисячі літ у височінь над нашим віком («Люди-боги», «Сон»).
А хто ж він сам, цей хмурий провидець, не підманений рожевими мріями про швидке настання на Землі золотого віку? В ім’я якої вищої правди трощить він підвалини і надбудови сучасної цивілізації? Звичайно, Велз – соціаліст. Спускаючись з утопічних високостей у низини теперішнього суспільства, він несе з собою скрижаль соціалізму. Але цим ще не «все сказано».
До соціалізму Велз підійшов на самому початку своєї письменницької кар’єри, і підійшов як публіцист, як учений, як політик, – не як художник. Довга серія його соціологічних начерків і трактатів, де він виклав своє розуміння завдань і шляхів соціалізму, починається з надрукованої за кілька місяців до «Машини часу» збірки журнальних статей «Вибрані розмови з дядьком». Правовірним прихильником будь-якого напрямку соціалістичної науки він не був ніколи. Щоправда, якийсь час його ім’я стояло в списку членів фабіанського товариства, та, мабуть, саме це співробітництво з фабіанцями найбільше й відвернуло Велза від їх благодійницьких намірів соціалізувати бідніші суспільні верстви і віддати їх під провід новій, «освіченій і гуманній» плутократії. Чужим зостався Велзові і соціал-демократичний рух: марксизм, з приводу якого Велз висловлювався останнім часом двічі, – побіжно – в книжці вражень від подорожі в революційну Росію («Росія в імлі», 1921) і докладніше – в романі «Світ Вільяма Кліссолда», – має в ньому ідейного супротивника. Отже серед соціалістичних теорій Велзова концепція соціалізму може претендувати на самостійне місце. Особливою новизною чи своєрідністю вона не визначається. Є в ній багато спільного з утопічним передмарксівським соціалізмом. Ще тісніше пов’язана вона з тим же фабіанством.
Як у кожного віщувальника неминучости докорінних соціальних реформ, так і в початкуючого Велза-соціолога стимулом до палких міркувань про гадані й бажані форми нового суспільства було незадоволення тією політичною і господарчою структурою, за якої йому випало жити. Дух мальовничого імперіалізму, що крутив голови поколінню Р. Кіплінґа, встиг на початку 20-го віку вивітритись до решти. Несподівана, катастрофічна для благоденної вікторіанської Англії війна з бурами розхитала скріпи могутньої імперії, посіяла сумнів, сколихнула опозиційні сили. Соціал-демократична пропаганда від року до року міцнішала, і робітничий клас, її осередок і огнище, швидко вибиваючись із своєї нещодавньої політичної німотности, робився помітним чинником у державному житті. Відповідно до загального зрушення, і в письменстві, серед молодшої генерації на чолі з Бернардом Шов, Беннетом і Ґелсворсі, прокинулась на тлі відцвілої імперіалістичної романтики гостра, часом недовірлива, часом саркастична цікавість до соціальних і духовних підвалин тієї Англії, що вважала себе за обрану країну апостолів справедливости і культури – керівників світу в соціальній організації, в науці, в економічних методах. Відвертіше і запальніше за всіх своїх сучасників Велз піддав жорстокій критиці ці месіанські претензії. Державний «лад», а заразом усе життя своєї батьківщини, так само як і всього світу, він визнав за плутанину, за безпорадний хаос. З винятковим хистом він напав на хвалену політичну демократію з її парламентами і псевдонародним заступництвом, що панувала за 19-го віку в «цивілізованих» країнах, тішачись славою найгуманнішої і найраціональнішої системи організації суспільства, а проте тільки отакий безлад і спромоглася витворити.