До бою з хаотичністю по всіх ділянках життя і має стати, за Велзом, соціалізм. То він переможе людську обмеженість, то він до кореня винищить «хащі і джунглі людської душі», відзволить людство від млявої інерції, від стадної моралі і завислого над ним права дужчого, запровадить у суспільстві плановість і підпорядкує дальший його розвиток розумному контролеві. Так от, замість примхливого плавання на хвилях часу без визначеної наперед мети – всеосяжний план, замість пасивної покори перед силою інерції – діяльна свідомість, що майбутнє – то «наше володарство, об’єкт наших домагань і наша повинність». Який же це план, хто має укласти його і здійснити, коли та за яких обставин можна сподіватися перебудування за ним світу на розумних основах?
У деталі з таким завзяттям проповідуваного плану Велз ніколи не заглиблювався, очевидно, покладаючи цю справу на прийдешніх будівників краще зорганізованого суспільства. Але загальні риси жаданого плану він окреслив виразно. Його ідеал плановости – то вже згадуване злиття національних держав в одну республіку, вільну від марнотратної конкуренції, від зайвого, безсистемного виробництва та інших фатальних наслідків розпорошености людства між кількома супротивними одна одній політичними й економічними системами. Висловлена побіжно ще в «Передбаченнях» (1901), другому його соціологічному трактаті, ця Велзова ідея універсальної держави чітко виобразилася напередодні війни у «Визволеному світі» і після того зробилась улюбленою темою як публіцистичних, так і художніх його творів. Йому навіть вистачило зваги протиставити останній варіант своєї світової держави («Рятування цивілізації», 1921) – єдиний, на його думку, шлях до запобіження таким трагічним подіям, яких зазнали люди в 1914-18 pp., – женевській Лізі Націй, і не забракло наївности сподіватися, що беззбройних закликів хоч би й дуже впливового письменника послухають широкі кола.
Роль укладачів і здійсників великого плану, отже реформаторів суспільного устрою, Велз незмінно віддає науково-технічній інтелігенції, – тому новому класові освічених людей, що дедалі більше розростається і чимраз більшої набирає соціальної ваги в зв’язку з поширенням наукового знання і поступом техніки. Як на різних етапах своєї теорії уявляв він собі перехід влади з рук панівного класу до «розумних і науково-освічених людей», мова про це буде далі. В усякому разі він і досі запевняє, що силоміць, шляхом революції, чи то по-доброму і повільно, а «сіра суміш, звана демократією», таки відживе своє і поступиться чільним місцем технікам, учителям, лікарям та інших фахів інтелігентам. Вони матимуть «спільну самосвідомість, спільні цілі і висновки, здобуті шляхом сміливого наукового аналізу», і то вони поведуть людство до нового ладу. В добу «Сучасної утопії» (1905) і захоплення фабіанством керівна верства проводирів нової цивілізації малювалася Велзові як каста відданих ідеї спільного добра аристократів духа, пильно добираних і спеціально виховуваних виконувати покладену на них високу місію. Через кілька років він позбувся цих олігархістських уподобань і приділив у майбутній світовій державі більше простору індивідуальній волі кожного її громадянина. Але первісного свого погляду, ніби справжньої революції треба сподіватися лише від вибраної меншости освічених чоловіків і жінок, ніби має бути ця революція аристократична, а не демократична, не зрікся Велз і донині.