Нарешті питання про час і обставини реалізації плану – болюче питання про термін довготерпіння і тактику. Велз розв’язав його в дусі еволюційного соціалізму. Відкидаючи соціалізм класових боїв, що приведуть в остаточному результаті до встановлення безкласового устрою, він замолоду задовольнявся вірою в цілюще спливання часу, як панацеї проти всякої напасти, темряви й неуцтва, проти всього того, що заступає людству дорогу до вимріяної країни його прагнень. Чого так квапитися, так побиватись? Наука ще дуже молода, але вона зростає. Настане день, коли інтелігенція, набувши доволі знань, перейме на себе керування земними справами, і тоді люди житимуть краще, ніж тепер. Ручиться за це історія. Наприклад, історія Англії. Скількись тисячоліть тому там, де розташувався сучасний Лондон, животіли в кочовищах убогі первісні люди, ледве-ледве відстоюючи своє існування серед хижих звірів і поводів, серед хуртовин, моровиць і безнастанного голоду. Адже чимало змін на краще зайшло з того часу! Такі розрадні думки висловлював молодий Велз у «Повісті про дні майбутні» і рівночасному з нею «Оповіданні про кам’яну добу», цій, так би мовити, історичній довідці до його соціологічних і соціально-фантастичних творів. Згодом, у «Передбаченнях», він спробував точніше визначити, за яких умов коло державного стерна зможе опинитися освічена меншість. Задовго до 1914 року пророкуючи світову війну, він чекав від збройної сутички демократичних держав, поза всіма тимчасовими злигоднями, безпосередньої користи для людства. За найближчої великої війни, здавалось йому, несподівано для її учасників станеться так, що механізмом влади орудуватимуть не полководці, не поодинокі герої (їх вік безповоротно минувся), а чимала кількість тямущих і талановитих людей. Шляхи і залізничні колії, міста з електрикою і водогонами, харчові запаси, гармати та інші вигубні й лякальні засоби потраплять до їхніх рук. Отоді легко може статися, що замість повертати цю зброю на подібних до себе людей, підставляючи через дурну міжнародну сварку і самих себе під таку ж зброю, вони надумаються використати її «згідно з велінням вищого розуму» і «виметуть геть із вулиць безглуздий шовіністичний галас». Війна вибухла, не теоретична, а справжня, і відлунала старим звичаєм, не здійснивши Велзових сподіванок, та ще за кілька років перед нею виплекав він проект систематичного підготування людства до майбутньої перебудови, зрікшись тим самим як своєї колишньої байдужости до темпів реорганізації, так і пізніших своїх спроб ставити останню в залежність від випадкових чинників. Перший нарис його проекту – в книжці «Новий світ для старого» (1908): тут Велз заговорив як про передумову великої реформи, про потребу прищепити людям принцип колективізму, свідомість спільности їх походження, спільности їх інтересів і долі. Після війни ця думка заполонила його до краю. З найбільшим запалом він розгортав і доводив її в «Рятуванні цивілізації». Якщо давніше прийдешній будівник кращого соціального ладу ввижався йому в образі інженера, що будує шлюз на бурхливому потоці, то тепер цей образ замінився в його уяві на образ учителя, який збуджує в широких народних масах активну і доброзичливу цікавість до життя людства в його цілокупності, який збирає колективну енергію людей, організує її і скеровує до спільного блага.
Така виховна праця в усесвітньому масштабі, не тільки по школах проваджена, а й силами всіх охочих – вдома, в різних товариствах, у кабінетах письменників і вчених, газетних редакціях, видавництвах тощо, кінець-кінцем закорінить, за Велзом, у сотнях мільйонів мозків ідею універсальної держави як мірила для політичних установ і для загальної поведінки, і коли еволюція в людській свідомості дійде краю, тоді й мрія про єдину цивілізацію, про єдине суспільство більше не буде химерою, а безбільно, без пролиття крови перетвориться на живу дійсність.
Повертаючись на схилі віку до давніх своїх надій на рятівниче спливання часу, Велз проголосив головною наукою в реорганізованій системі освіти історію, бо хід історичного процесу, поправно зрозумілий, нібито незаперечно промовляє про ймовірність створення на Землі єдиної держави. Певна річ, те підказане вузьким національним егоїзмом перекручування і підтасовування фактів, яким, на його погляд, була історія досі, не могло його задовольнити. Він мав на увазі правдиву, прозірливу, суцільну історію Землі і людства від протоплазми аж до Версальського трактату. І віра його в можливість перевиховати сотні мільйонів мозків за допомогою кількох сот сторінок друкованого тексту була така безмежна, що він сам найенергійніше взявся до виховної праці. Року 1920 з’явився Велзів «Нарис історії», слідом за ним – стисліша «Коротка історія світу» (1922), – дві повні бадьорости й оптимізму книжки з серії пам’яток, потрібних для загального перевиховання суспільства, два взірці першого розділу «Біблії нової цивілізації».